Глава 6. Аромат нені

Мама Валіка померла рано. Йому було тільки 3 рочки, а їй, блакитноокій красуні Надії, було лише 23. Він пам’ятав її неясно, як у тумані – тільки її темні густі коси та блакитні очі. Тому, мабуть, і закохався у Тоню, що вона йому сильно нагадувала неню. Але він пам’ятав матусин запах, такий свіжий, ніжний. Як же ж йому хотілося в дитинстві, а інколи і вже й дорослим чоловіком, вдихнути хоч раз той рідний запах матусі – аромат ніжної весняної квіточки. Він навіть дуже необачно став допитуватись у своєї пацієнтки, яка, не жаліючи парфумів, поливалася ними, ідучи до лікаря, про аромати, їхні сполуки та назви. Він затримав її кілька разів в своєму кабінеті після огляду, ледь не очманівши від її запаху, та розпитав про парфуми, сподіваючись щось дізнатись про мамин запах. Але хтива жінка не зрозуміла лікаря, вона сприйняла це як залицяння і була дуже рада його увазі. В СРСР після війни чоловіків було мало, особливо тих, що не заливали оковитою свої тяжкі спогади війни. А тут так пощастило – молодий красень з вищою освітою. Вона стала частенько ходити до нього, дратувати його своїми вигаданими скаргами на самопочуття та носити йому жахливі подарунки – одеколони з тяжким нудотним запахом. Захоплена хіттю жінка вирішила, що всі оті розмови про парфуми то є натяки на подарунки та пестощі, тому що при безкоштовній радянський медицині обов’язково треба було робити подарунки лікарям, бо не будуть нормально лікувати, а то ще й зроблять навмисно щось не те.

Ця самовпевнена жінка мала чоловіка – великого начальника з КДБ, то й мала змогу через нього купувати все що завгодно, на відміну від інших громадян. Прості громадяни не мали права не те що купувати, але й заходити в ці спеціальні магазини радянських босів та їхніх слуг. Парфумів в широкому продажу не було, як і інших товарів. А як і появлялися, то їх могли купити не всі, бо людям грошей не вистачало на їжу та одяг. Радянські парфуми були недосяжною мрією, а про французькі аромати й годі було мріяти. Їх не було в СРСР, може, хіба що вкрадений рецепт французьких парфумів під новою назвою «Красная Москва». Мама Валіка успадкувала свої парфуми від матусі, що була розстріляна разом зі своїм чоловіком – письменником. Їх обох розстріляли за так званий націоналізм, який був хіба тільки у тому, що вони посміли розмовляти та писати рідною мовою – українською. Маленьку їхню донечку Надю відправили у концтабір для дітей в холодний Сибір. Голод, холод сильно підірвали здоров’я маленької дівчинки, вона виросла гарна, розумна, але геть хвора. Закінчивши школу в Сибіру, вона повернулася до рідного краю батьків – в Україну. Знайшла свій будинок, квартиру, яка, звісно, була зайнята іншими, ще поки не розстріляними, хазяями. Прийшла. Розказала. Поплакала. Жінка, яку вселили в квартиру розстріляного українського письменника, обачно розмовляла, звісно, тільки російською мовою. Вона зберегла речі попередніх мешканців злощасної квартири, які вже вважала своїми. Та була вона доброю людиною, пожаліла сирітку та віддала Наді парфуми з квітковим ароматом, бо не полюбляла сама ніякі буржуазні витівки, тим паче квіткові аромати. Надійка була безмежно щаслива тому дарунку, оберігала його усе своє коротке та нещасливе життя. Саме цей пронизливо-свіжий запах Валентин запам’ятав назавжди, як запах матусі – ніжної весняної квіточки. Він не любив розбещених продажних дружин радянських босів. Вони жирували за рахунок решти людей. Саме через таких убили його діда і бабусю, через них його мати страждала в концентраційному таборі в Сибіру і померла так рано, залишивши хлопчику тільки запах парфумів та старі черевики.

Ображена пацієнтка, яка хотіла від нудьги закрутити роман із молодим гарним лікарем та одаровувала його смердючими одеколонами і, не отримавши від нього розради своєї хіті, звісно, помстилася йому в притаманний тому часу спосіб. Вона написала скаргу до Міністерства охорони здоров’я на молодого та нахабного лікаря. Так Валентин був покараний за пошуки квіткового запаху дитинства.

Батько Валіка був одружений кілька разів, тому хлопчик мав кілька мачух. Валік не пам’ятав їх. Вони йому не подобалися, хоча, як дорослий, він розумів, що вони доглядали його і були добрі. Батькові, схоже, вони теж не подобалися. Змінював він їх одну на іншу і не міг зупинитися. Він шукав в жінках Надію, матір Валіка, яку так і не зміг забути. Батько пив все більше і більше. Діти, а крім Валіка, батько мав ще чотирьох, часто хворіли. Зими в той час у Києві були дуже сніжні, холодні. У Валіка не було нормального теплого одягу. Було старезне «підстрелене» пальто, з якого він давно виріс, і його руки смішно стирчали з рукавів, стара військова батькова шапка, одна рукавичка, яку він носив з одного боку на інший, щоб якось зігріти огрубілі з ципками від морозу руки. Були, одначе, туфлі, які він дуже любив, незважаючи на те, що вони були старомодні і ще й дівчачі. Любив, тому що вони були материнські – спасибі, батько врятував і зберіг!

У радянських магазинах не було потрібного дитячого одягу. Та і грошей в багатьох людей не вистачало навіть на їжу. Сім’я Валіка жила в бідності. Одного разу Валік, побитий батьком, гуляв надворі до ночі в мороз і змерз настільки, що захворів і потрапив до лікарні, яка була розташована (і зараз є) в Києві на Зоологічній вулиці, біля зоопарку. Лікарню цю, незважаючи що була дитяча, за кращими традиціями радянської пропаганди назвали на честь «великого всеросійського старости» – російського комуністичного діяча Калініна. Яке відношення до медицини мав старий підступний комуніст Калінін, не зрозуміло й досі. Незважаючи на гучне ім’я, обдерта двоповерхова будівля вже багато років не ремонтувалася.

І… там, у цій лікарні Калініна, як її скорочено називали кияни, хлопчик знайшов своє перше кохання, що світило все його життя! Там, у старому, пропахлому хлоркою дитячому корпусі лікарні він почув дивовижний, здавалося б, назавжди втрачений запах матері –  запах квітів і весни!