Глава 5. Будинок профспілок

Валентин сидів в холодному приміщенні київського Будинку профспілок, пристосованому під шпиталь. Він як лікар-волонтер чергував там вночі. Поранені та хворі лежали на полу на матрацах, вкриті старими картатими ковдрами, які принесли із своїх домівок кияни. Хтось тихенько стогнав, хтось бурмотів щось лякливе уві сні. Валентин страшенно втомився за день, бо він працював вдень на своїй основній роботі, а тепер вночі ще і волонтерська нелегка праця чекала на нього. Він вже оглянув усіх поранених, яких учора прооперували. Робити нескладні операції доводилося прямо тут, в Будинку профспілок на Майдані, тому що міліціонери оперованих людей забирали силою з лікарень в тюрми. Забирали всіх – навіть стікаючих кров’ю людей після тяжких операцій. Працівники лікарні мали повідомляти в міліцію, що до лікарні поступив травмований чоловік. Хтось повідомляв, боячись втратити своє місце роботи, але здебільшого медперсонал приховував дані. Окрім міліцейських, невідомі молоді чоловіки спортивної статури в дорогих чорних пальто влітали в лікарню Швидкої допомоги та хапали прооперованих, стікаючих кров’ю немічних людей, витягали їх з лікарні, увозили бідолашних в невідомому напрямку. А потім, покалічені нелюдськими тортурами, застиглі від морозу тіла цих повстанців знаходили в зимовому лісі біля Києва. Хто були ті хижі людолови, звідки вони, куди поділися – ніхто не знав. Ті, кому пощастило дивовижним чином вижити, а були і такі, розказували, що ті нелюди розмовляли російською, облич не ховали, катували професійно, уперто допитуючись, хто платить за Майдан.

Тому вирішили оперувати в пристосованому приміщенні в будинку профспілок прямо на Майдані. Тяжких хворих, що потребували спеціальної допомоги, тягли на ковдрах, добре, що недалеко, не знімаючи крапельниць, в Михайлівський монастир. Там їх лікували, доглядали, ховали від людоловів, для яких божий храм був закритий. В лікарні Швидкої допомоги теж стали ставити загони охорони.

Валентин сидів за столом у великій кімнаті, наповненій хворими людьми, що лежали на полу. У кімнаті було темно. Світло настільної лампи вихоплювало з мороку  задушливої кімнати тільки білий халат лікаря, красиві довгі пальці хірурга, занурені в сплутане сиве волосся, та втомлені очі. Сьогодні поранених не було. Прийшли два чоловіки з сильним кашлем. В лютому закашляли майже всі повстанці. Тої зими в місті стояли сильні морози, та незважаючи на них, люди теж стояли на площі, протестуючи проти свавілля президента – диктатора та злодія. Жили вони в наметах, що обігрівалися залізними пічками- буржуйками, спали одягнені в теплий зимовий одяг, грілися біля розпечених залізних діжок, наповнених палаючими дровами. Звісно, що всі готелі в місті були вкрай заповнені. Ті, хто здатен був оплатити собі житло, знімали кімнати в готелях, квартирах. Ночували хто де міг, але ж цілий день стояли місяцями разом на морозі. Звідси й кашель, і навіть були померлі від пневмонії молоді кремезні чоловіки.

Лікар, геть втомлений, сидів у білій плямі світла від настільної лампи і думав: «Навіщо я це роблю?»

Поступово, в сплутаній від втоми свідомості, самі поволі почали проявлятися, немов припливати, відповіді. Прийшло й розуміння неминучості усього, що відбувалося навкруги. Народ повстав проти безправ’я, бідності, деспотизму, проти багатолітньої залежності від імперської Росії. Україна – його Батьківщина, українці – його брати, його сини, ведуть боротьбу за майбутнє своїх дітей! Чи можна в такі часи відсидітися десь у теплі і затишку? А як потім з тим жити? А клятва лікаря? Він же ж лікар, то ж його покликання – допомагати хворим людям. Він не може не допомагати пораненим чи просто знесиленим людям. Але ж його жінка, його кохана, його наречена помирає… а він сидить отут серед незнайомих йому людей. Чорна туга охопила йому серце, тихий стогін вирвався в темряву духоти.

Але, але… як він втомився! «Коли вже це все скінчиться?» – вже дрімаючи, думав він.

Важкі чорні думки про свою кохану Тосю краяли йому серце.