Глава 4. Тітушки

Таке миле слово означало зовсім не миле, а навіть навпаки, гидке явище українського життя. Перекласти це слово на іншу мову неможливо, тому що це прізвище, прізвище продажної людини, яка за гроші продала свої політичні та моральні уподобання. Це ім’я дуже стрімко приліпилося до всіх, хто за гроші став боротися за ті чи інші політичні погляди. Такі люди, на жаль, не мали ніяких моральних цінностей, жили здебільш заради дози наркотика чи пляшки алкоголю. Багато з них було тих, хто вийшов з тюрми та існував на грані фізичного виживання. Їх шукали та вербували по всіх містах та селах східної України помічники Януковича, як його тоді називали люди – Яника. Народ зубожів настільки сильно, що бажаючих було чимало. Їх збирали в загони, давали гроші, настанови та вночі на автобусах відправляли в Київ. На околицях столиці, полишивши автобуси, вони розбивалися на маленькі групки та сунули до центру Києва, де стояв Майдан. Жителі міста їх взнавали одразу – це було неважко – вони були молодими чоловіками у спортивних штанях та великих за розміром куртках (бо так легше битися). Обличчя були теж особливі – якісь дуже виснажені. Вони були озброєні палицями, битками та ножами. Нападали тітушки здебільшого на жінок, особливо стареньких. Міліція не втручалася, їм надали волю бити, убивати, знущатися. Захисту та спасіння від них не було. Але ж головне їхнє завдання було сіяти жах та паніку.

Антоніна вперше побачила їх, коли поверталась додому з Майдану. Побачила їх у себе у дворі. Було темно, бо ж це зима і темніє рано. Вона злякалась, швидко пробігла, весь час озираючись – не біжать чи слідом? Вскочивши в квартиру, швидко скинула пальто, побігла до вікна, стала пильно вдивлятись та прислухатись. Чоловіки голосно лаялись матом та пили горілку. Впізнала по одягу та російському акценту – це тітушки з Донбасу, бо звозили їх зі східної України, де жили здебільшого росіяни, завезені туди комуністами.

Була в тітушок ще одна дуже дивна особливість – вони не сиділи, не лежали, не стояли під час спілкування – вони спілкувалися навпочіпки.

Звичайна людина не може довго висидіти навпочіпки – це незручно, та й ноги терпнуть. Тітушки ж можуть так сидіти годинами, розмовляючи та час від часу спльовуючи. Хто сказав, що вони нечемні, дуже чемні, харкають далеко вбік від товариша?

Чому вони увесь час сидять навприсядки, Тоня дізналася від свого коханого Валентина. Так, так, незважаючи на вік, Тоня мала коханого, на заздрість усім своїм подругам. Можна сказати, що Валентин навіть був її нареченим. Тоня була веселою, чарівною, але головне – вона бажала кохати когось та піклуватися про когось. Бог послав їй того, кого вона могла любити. Вони домовилися вже й одружитися та жити разом, але поки жили порізно – кожний в своїй квартирі. Тоня хотіла навіть повінчатися просто на Майдані – там була капличка, де правили службу, багато молодят так і зробили, але Валентин відмовився.

– Ну, так це ж молоді, – говорив він тихо та лагідно, щоби не образити Тоню своєю відмовою. – Для нас це вже занадто! Нам треба щось скромніше! Сам наш шлюб – це вже виклик і людям, і долі. – казав він тихо, пестячи її руку.

Тоня погоджувалася з ним, бо була така щаслива від того його лагідного голосу та ніжних дотиків. А ще й сама розуміла, що те вже занадто. При тому собі думала: «Пізня любов міцніше бетону!»

– Так чому ж тітушки сидять навприсядки? – якось спитала вона коханого.

Валентин відповів дуже коротко, дивлячись вбік:

 – Це урки.

– Хто? – не зрозуміла Антоніна і уважно подивилася йому в очі.

– Ну зеки, ну ті, що сидять у тюрмах, що сиділи, ну, бувші заґратовані, – скоромовкою пояснював він, ніби соромлячись своїх слів.

Він не хотів говорити на цю тему зараз. Чи вони сидять, чи вони стоять, та хоч і лежать, йому було це однаково. Зараз йому хотілося якнайшвидше попередити кохану про небезпеку, що несли найманці з ласкавим прізвиськом – тітушки. Серце йому стиснуло, в горлі пересохло… Але глянувши на жінку, на її зацікавлене обличчя і дитячий вираз синіх очей, він зрозумів, що пояснювати доведеться, як це не прикро. Він завжди стрімко м’якшав, глянувши в ці великі сині очі – ніяк не звикнувши до їхньої сині та глибини.

– Ну, розумієш, зеки, чи бувші зеки, вони сидять в тюрмах роками в дуже маленьких камерах, де просто нелюдські умови. Там нема місця де сидіти, де спати. Вони навіть сплять по черзі на тих двоповерхових нарах. Стояти та розмовляти над головою сплячого годинами не можна, та й важко ж вистояти. Сидіти нема де – стільців нема. Робити нема чого. Тільки й того, що поговорити… Але ж лежати не можна, сидіти нема де, стояти важко, от і сидять вони десь у кутку наприсядки та гомонять годинами про своє життя. А що ж ще їм робити? Книжок вони не читають, телевізорів в них нема, тільки й те, що поговорити, і таке життя десятиліттями інколи триває. Ноги в них за такий довгий час добре пристосувались до такої пози та вже не терпнуть, – закінчив він своє соціальне дослідження, ховаючи від неї обличчя з винуватим виразом, нібито це він винен у таких знущаннях з людей, хоч то й зеки.

– А чого вони… – осіклася Тоня.

В його голосі чулася якась огида та злість, то Тоня ще хотіла спитати, чому ж вони весь час спльовують на всі боки, замовкла та відвернулася.

«Досі вже запитань про це огидне явище, – подумала вона. – Он як він засмутився, такий добрий та чутливий».

А він зразу перебив її питанням, яке дуже бентежило його, і яке він терпляче відкладав, пояснюючи прилюдне сидіння тітушок навприсядки посеред людних вулиць столиці.