Глава 3. Мирна хода

Антоніна незграбно лежала на газоні обличчям в холодну та мокру землю. Вона чула спів – це був гімн України.

– Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, – співали чоловічі голоси.

«Це ж треба, які слова, – в захваті думала Тоня, відчувши, що рука, на якій вона лежала своїм важким немолодим тілом, затерпла. – Навіть своїх ворогів називати ласкаво: не вороги, а вороженьки! Яка ласка закладена в самій мові!»

Вона відкрила очі та побачила зовсім близько маленькі зелені паростки трави, котрі пробилися крізь землю, хоч був лютий місяць.

– Де я? Чому я лежу? – схаменулася жінка.

Вона стала згадувати, що приїхала на революційний Майдан, щоб нагодувати чоловіків, які стояли на морозі вдень і вночі.

Антоніна зробила вдома бутерброди – небагато, вона сподівалась, що вийде більше, але грошей на сир було мало – пенсія, яку вона одержала два тижні тому, майже скінчилася.

«Господи, Боже! Ну з чим же йти? – роздратовано вона питала саму себе. – Та може, завтра сусідка дасть сало, то буде більше», – заспокоїла себе Антоніна.

Вона сама дуже хотіла їсти.

– Ну, а як з’їсти одненький малесенький бутербродик, однісіньку канапочку? Треба ж спробувати, як воно смакує… –Втрималась, бо нема з чим їхати.

Доїла учорашній суп. Загорнула канапки в плівку. Протерла стару тацю.

«Та викиньте ви оцю металеву тацю, викиньте оцей весь мотлох радянський, – так і чула вона повчальний голос невістки. – Та кому це зараз потрібно?» – викрикувала невістка, з огидою підіймаючи плечі.

«Ну і що? Ото би послухала. З чим би зараз ходила? А так є велика, легка, міцна таця, те, що треба!» – радісно думала жінка.

«Ні, не можна слухати дітей. Вони не знають життя», – вирішила Антоніна.

Вона склала свої канапки в велику картату сумку, пошиту з пластикових мішків, яку також люто ненавиділи її діти. Антоніна носила її зрідка, бо сама розуміла, що це несмак носити таку сумку. Але тут вона була тим, що треба – легка, добре миється, й не шкода, якщо… (ну, вже якось відчувала, що буде оце «якщо»).

«Ой, а де ж це моя сумка?» – згадала Антоніна, лежачи на землі прямо біля метро.

«Там же моя таця металева!» – штрикнула її гостра думка.

«Як же я буду без неї їжу носити?» – хвилювалася Тоня.

«Та що там таця, там же пенсійне посвідчення, ключі від квартири!» – похолодало все всередині жінки.

Антоніна хотіла підвестися та бігти шукати картату сумку. Але в очах все попливло. Біль, страшний біль в голові! Вона не змогла навіть відірватися від землі, лише трохи підняла голову. Жах! Вона побачила скривавлених людей, що лежали неподалік на асфальті. Згадала одразу все: вона роздала людям свої канапки, прибрала дорогоцінну тацю в пластикову сумку а-ля шотландка, та несподівано почула, що всі йдуть до Верховної Ради.

– Мирна хода, – лунало навкруг неї.

У Києві всі говорили на російській мові. Так сталося, що ще за російського царя в Київ призначали російських керівників. Якщо начальник, то тільки росіянин – ніяких там хохлов. А вже за радянщини – тільки росіяни могли керувати. Ці росіяни селилися у кращих будинках в Києві, їхні діти ходили до елітних російськомовних шкіл та гімназій, звісно, всі вони розмовляли тільки російською мовою. Українська ж мова при царях була заборонена. Але селяни не вчилися в школах, тим більш – в університетах, то й розмовляли, як мати навчила – на рідній мові. В радянські часи, коли колгоспникам, як рабам, за тяжку працю не платили гроші, а давали лише продукти, на які вони ледь виживали, селяни намагалися, звісно, вирватися з села та тікали до міста. Вони хотіли стати непомітними в великому місті, або хотіли виглядати не як селяни, а як городяни. Усі люди прагнуть бути керівниками, а як не вдалося, то принаймні виглядати керівниками. Говорити українською було непрестижно, от українці і намагалися розмовляти російською. Але слова плуталися, змішувалися дві мови. Так з’явився – суржик, якась третя мова людей без освіти та гідності. І лише відважні, з сильним відчуттям гідності люди продовжували в Києві розмовляти рідною мовою, але таких, як і всюди в світі, було мало.

Але ті часи минули з набуттям Україною незалежності, і зараз під час Революції Гідності люди намагалися розмовляти українською мовою – це ж революція Гідності, а яка гідність у людини, яка не знає рідної мови, а розмовляє мовою імперії, що забороняла та викорінювала рідну мову?

Крім того, в соцмережах, на телебаченні російська пропаганда весь час нагадувала, що немає української нації, немає української мови, немає літератури… немає, немає, немає!..

«Ви не нація, бо ви не маєте своєї мови, ви розмовляєте на нашій мові, ви повинні належати нам!»

У людей виникало бажання довести зворотне. Багато людей схаменулися та почали розмовляти українською. Тоня побачила на роботі в бібліотеці, що багато російськомовних людей почали читати українську класику. Багато її знайомих дівчат почали розмовляти виключно українською мовою. Це ставало модно.

«Да, мірноє шествіє… Хода, хода», – плуталися російські та українські назви мирної акції в голові жінки. Вона добре розмовляла обома мовами, як і усі у Києві. Вона була дочкою одного з тих керівників, що були призначені на роботу в Україну примусово, як тоді казали: по розподілу (бо в комуністів навіть і керівники працювали і жили там, куди їх направляли, розподіляли інші комуністи!). Батько Тоні був лікарем, військовим хірургом, та, звичайно ж, він був росіянином та керівником. Але він помер дуже молодим, коли Тосі було тільки два рочки, тож вона не встигла насолодитися ситим життям дочки радянського офіцера та начальника. Мати її була українкою, тож Антоніна не знала, хто вона: росіянка чи українка. В радянські часи українська культура, та і самі українські митці викорінювалися, бо всі були – радянський народ і повинні були розмовляти мовою «старшого брата» – російською мовою. Але неможливо забути мамину мову, пісні, казки; мова та жила і розмовляла в думках, в серці.