Глава 2. Ольга

Вагон метро гойдало. Вони вже виїхали з тунелю і їхали по відкритій місцевості. Київське метро на лівому березі Дніпра йде по поверхні – це просто і красиво. Поїзд стукав колесами по мосту через Дніпро. Краса навколо була невимовна: внизу широка річка, позаду крутий берег, попереду Лісопарк. Якщо повернути голову назад, то побачиш високий берег Дніпра і прекрасні темні силуети будівель, соборів і Монумент – Батьківщина-Мати.

Пам’ятай про Батьківщину і на тому березі – наче закликає монумент. Тільки незрозуміло було киянам, навіщо Батьківщина підняла і щит і меч? Жартували, що от недарма поставили Мати обличчям в бік Росії, і меч цей вона саме їй показує. У ці історичні дні, наповнені небувалою згуртованістю і самозреченням навіть гігантська Батьківщина-Мати виглядала якось по-іншому: більш суворо і заклично.

Взимку це було не так мальовничо, а влітку неможливо відірвати очей – висока гора покрита зеленим лісом, а в ньому тонуть золоті куполи соборів і церков древньої Лаври Печерської. Пасажири вагона, в якому їхала Антоніна, крутили головами, оберталися, намагаючись вже вкотре увібрати в себе красу і благодать стародавнього міста.

Під’їхали до Гідропарку. Величезний парк на березі річки химерно розрізається затоками. Легкий місток, вигинаючись над центральною затокою, відкриває неповторні краєвиди та силуети лівого берега, що розгортаються перед очима зачарованого перехожого.

Антоніна дивилася на блискучу красу міста своїми дивовижними блакитними очима, які весь час вперто намагалися закритися. Її хилило на сон. Вона боролася зі сном, намагаючись ще раз побачити це київське диво природи. І природа віддячила жінці за її намагання побачити неймовірну красу рідного міста небувало красивим золотим заходом сонця, яке по вінця заливало вагон, розливалося в воді. Колеса стукали. Крізь опущені вії, засинаючи, вона бачила золоте світло заходу сонця, розлите і в воді, і в повітрі. Раптом вона побачила велику кімнату і в ній маленьку дівчинку.

Світло заливало і цю кімнату. В кімнаті було два вікна, і тому спекотне літнє сонце пронизувало своїми променями все, що в ній знаходилося. Сонце струменіло з вікон золотим потоком, а посеред цього повітряного золотого світла стояла сестра Оля. На Олі було легке рожеве плаття. Сестра повільно йшла до трирічної дівчинки Тосі, так тоді називали маленьку Антоніну, простягаючи до неї свої тонкі, як гілочки, руки. Сестра просто вся світилася в золотому сонячному потоці. Особливо красиво золотився білий пушок на її голові, і просвічувало золотом рожеве плаття. Це потім Тося дізналася, що добре мати густе волосся, що це – красиво, і що волосся – це прикраса жінки (у самої Антоніни було розкішне чорне волосся). Але тоді вона бачила рожевого ангела з золотистим пушком на голові і тонкими рученятами, і серце її завмирало від подиву і захоплення.

Це було так красиво, що маленька Тося просто застигла і не могла ні дихати, ні ковтати. Прозорий рожевий ангел дуже солодко посміхався Тосі.

«Це моя сестра? Сестра! Яке щастя – мати таку сестру!»

Так вперше по-справжньому Тося побачила свою сестру. Звичайно, вона її бачила багато разів, але якось не виділяла її серед інших дітей, які були навколо. Тося була вражена побаченим. Вона запам’ятала цей день на все життя. З того дня для неї краса жінки складалася з пухнастого світлого волосся, тонких рук і ніг, і назавжди для неї стали улюбленими кольори: рожевий і золотавий. Але Тосі не пощастило. Ніколи вона не мала такої рожевої сукні. Хоча вона і доношувала старі речі своєї «красуні» сестри (тоді був страшний дефіцит одягу), але саме це плаття їй не дісталося, бо цей рожевий ангел на ім’я Ольга насправді був білявим хуліганом, який абсолютно не цінував красу і магію рожевого кольору. Сестра лазила в цій чарівній прозорій сукні, мабуть, іншої просто не було, по дахах сараїв і парканах. Дахи в ті часи покривали смолою. У дуже спекотні літні дні смола плавилася і видавала неповторний літній запах радянських дворів, захаращених сараями. Від дотику до тої смоли залишалися навічно на одязі чорні плями. Так одного разу і було назавжди зіпсоване ангельське платтячко.

Тося потім завжди любила рожевий, просто обожнювала, але їй чомусь не купували речей цього кольору. По правді кажучи, їй нічого не купували. Вона доношувала речі сестер і сусідок. Коли вона виросла, то, як і всі, носила те, що могла купити в магазині. В епоху тотального радянського дефіциту не доводилося піклуватися про кольорову гаму. Але Антоніна носила рожевий всередині свого серця і під одягом. Вся її спідня білизна була рожевою. Її білосніжне тіло завжди було оповите рожевою ніжністю. Це якось заспокоювало її, додавало таємничості і значущості. Це було маленькою жіночою таємницею Антоніни. Потім, коли вона переживала підлу зраду чоловіка, коли її світ завалився і вона горювала на «руїнах», рожевий колір став її порятунком. Вона одягла все рожеве, абсолютно все – з ніг до голови. Люди озиралися, але їй в цьому віці вже було все одно, що думають інші, як вона виглядає в їхніх очах, – рожевий колір був її зціленням. Недарма ж хтось розумний сказав: «Всі ми родом з дитинства!»

У дорослому житті, начитавшись східних навчань, Тося розуміла, що ця зустріч з сестрою, огорнутою золотим промінням сонця – це був момент пригадування і впізнавання рідної душі. Це як любов з першого погляду – глянув і впізнав свою людину, свою рідну душу.

Оля була не ангел, а скоріше – демон з ніжним личком і білим ріденьким волоссям. Вона носилася по двору зі зграєю хлопчаків, граючи у війну. Оля лазила по дахах сараїв, звідки «вела прицільний вогонь по ворогу» (цей вислів дуже часто чули повоєнні діти і повторювали його). Діти тоді грали в «наших» і «фашистів». Фашистами призначали, зазвичай, тих, хто програв напередодні. Це була сама жахлива лайка. Уявити собі ніхто не міг, що в Росії за примхою спецслужб всіх українців в майбутньому стануть називати фашистами!