Глава 1. Люди

В історії кожного народу є той час, коли формується свідомість нації, її ідентичність. Це час визвольних війн та революцій. Здається, що зненацька (а насправді це вариться і бродить дуже довго) з’являється неабиякий інтерес до власної культури. Мільйони людей ставлять питання: «Хто ми? Звідкіля ми? Куди ми йдемо?»

Саме в таку мить історії української нації – взимку 2014-го року у центрі столиці України на площі Майдан Незалежності стояв наметовий табір повстанців-майданівців. Це було повстання проти тирана.

Темнокоса немолода, але ще гарна жінка, що звалася Антоніною, їхала в метро. Вона була на Майдані, возила продукти для майданівців, а зараз поверталася додому стомлена та змерзла. Антоніна відвезла усю свою консервацію. Як і усі працьовиті українські жінки, влітку вона робила консервацію овочів та фруктів – закатувала банки. Це була непроста та навіть небезпечна робота. Непроста робота, тому що банки були важкі, здебільшего трьохлітрові, їх наповнювали овочами та ставили в баняки з киплячою водою; небезпечна, тому що потім їх гарячими, тримаючи за таке малесеньке горлишко, витягали з булькаючого окропу. Але чого не зробиш для родини? Взимку, коли вже не було свіжих овочів та фруктів, відкривала господиня баночку, і щаслива малеча ласувала досхочу солодкими грушками, яблучками, а чоловіки заїдали горілочку хрумтячими солоними огірочками.

На тілі Антоніни було багато слідів від тої небезпечної роботи, як і у кожної української жіночки. А ще оці консервації вибухали, наче скляні бомби, розкидаючи навкруги огірочки. І сміх і гріх! І це відбувалося здебільшого по ночах. Звісно, прокидалися не тільки свої, а й усі сусіди – такий лунав грім. А як же ж шкода було Антоніні і цукру, і фруктів, і своєї праці… та і самі банки, їх важко було купити в часи того клятого радянського дефіциту. Останні роки, коли син виріс, Антоніна стала менше закатувати. Так, трошечки, бо як несподівано прийдуть діти, вона зварить картопельку, відкриє свої баночки – і ось воно, матусине пригощання. А свята? Так свята – не свята без оцих баночок, що люди називають коротко – закаткою.

Віддала Антоніна усе своє консервування на Майдан. Все, що закатала влітку. Все! Та і не шкода! Треба ж людям щось їсти, а вони цілий день стоять на такому лютому холоді, стоять не просто так самі по собі, а за правду. Це була справа гідності, і кожний робив те, що йому було під силу. Харчі завозилися з усього міста. Кожен віддавав те, що був в змозі віддати. Люди скидалися грошима та купували продукти. Мабуть, були партії чи якісь організації, які давали гроші на харчування та проживання на площі. Але про них в той час ніхто не знав. О! Можливо, в майбутньому їх буде багато, тих, хто розкаже про свій такий великий та неоціненний вклад в революцію. Можливо… але зараз звичайні люди, здебільшого жінки, несли все, що мали, зі свого дому. Все оце збиралося в одному центрі, де волонтери перебирали, сортували продукти, потім інші варили обіди, робили бутерброди. Майдан скидався на величезний вулик, де все гуло і де всі працювали. Чоловіки рубали дрова для обігріву та приготування їжі, розливали борщ (ну як же ж українцю без борщу прожити?), молоді дівчата розносили червоний український борщ, плов, картоплю з салом по людях. І весь великий закопчений майданський вулик гомонів, їв та співав, незважаючи на те, що смерть була поруч. Усі працювали злагоджено та напружено. Антоніна їм допомагала як могла і коли могла. Привозила свої продукти, ходила поміж повстанців – пропонувала свої бутерброди. Звісно, їй було лячно. На Хрещатику усюди гар, кіптява, чутно вибухи та крики. Тільки й бачиш, що несуть на ношах поранених. Ще до того ж був мороз. Люди грілися біля великих залізних бочок з вогнем всередині. А хтось стояв на передовій на вулиці Грушевського, в самому пеклі протистояння. Туди жінки не допускалися, бо було дуже небезпечно. Хоча Антоніна кілька разів сходила у це пекло сама. Вона побачила там якось відчайдушну стару пані з палаючим поглядом, яка розливала запалювальну суміш по пляшкам тремтячими руками. Це було вночі, людей навкруги було мало – самі молоді хлопці, і ця старенька в заляпаному пальним пальті, з пасмами сивого волосся, що стирчали з-під вовняної хустки, виглядала, як фурія, осяяна безкінечними спалахами. Це була дуже небезпечна робота – суміш легко займалася. Багато юнаків одержали опіки, вивихи, хтось навіть втратив руки. Більше за всіх постраждали ті, хто метали в супротивника пляшки з запальною сумішшю. Часом вони вибухали ще в руках хлопців, не встигнувши відлетіти. Але ніхто не скаржився. З кожним днем людей тільки більшало. Особливо багато людей було на вихідних, коли збиралося Народне Віче.

Кияни, які працювали весь тиждень, прибували з околиць величезного міста. Хтось жив у наметах на Майдані і на Хрещатику, хтось поруч у готелях. Ніколи раніше Антоніна не бачила стільки людей в одному місці одночасно.

– Море людей! Це море людей, – Тоня захоплено завмирала.

Це було дивовижне видовище: люди, люди, люди. Люди – всюди, скільки бачить око, всюди.

Батьки приходили з дітьми на плечах, привозили інвалідів на візках. Тоня побачила незабутню картину – незрячі люди ішли невеликою групкою. Вони тримали палиці в одній руці, міряли ними дорогу, а іншою рукою тримали лотки з канапками, які вони зробили самі, витративши на них невелику пенсію інваліда. Ще були люди на інвалідних візках. Вони також хотіли допомогти.

– Не для себе, так хоч для наших дітей здобудемо гідне європейське життя, – казали люди на Майдані, мружачись від їдкого гумового диму палаючих шин.

Слова «Україна понад усе!» були не простою модною кричалкою. Доля країни стала вищою, ніж доля і життя однієї людини. У такі моменти історії люди жертвують своїм життям заради життя своєї країни.