Перший

На моєму лівому черевику була кров мільярдера. Справжня. Не цифрова.

Вона вбиралася в білу підошву моїх кросівок із ZARA, поки я дивилася, як Максим Громов намагається не здохнути прямо на касі.

— У нас черга, — сказала я, і мій голос здригнувся лише на секунду. — Видайте йому талон на обслуговування.

Він підняв голову. Його очі були затягнуті блакитною плівкою нейроінтерфейсу, який явно давав збій. Максим стискав рукою плече, звідки крізь дірку в дизайнерському піджаку за 50 тисяч кредитів сочилася темна рідина.

— Ти знаєш, хто я? — прохрипів він.

Його погляд мав би спопелити мене. Але в 2045-му мільярдери вмирають так само ефектно, як і ми, прості смертні. Тільки в них кров пахне дорогими антисептиками і металом.

— Ви клієнт, який псує мені підлогу, — відповіла я, хоча серце гатило в ребра, як скажене. — І у вас алергія на антисептики. Я бачу, як набрякає ваша шия.

Позаду нього виросла Олена. Його асистентка. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з рендеру: ідеальна шкіра, крижані очі й пістолет-ін’єктор у руці.

— Відійди від нього, дівчинко, — процідила вона. — Або завтра твоя кредитна історія перетвориться на нуль. Ти станеш привидом.

Я не відійшла. Я побачила в його очах щось таке, чого не було в жодній рекламі «Neo-Sich». Там був страх. Справжній, людський страх перед темрявою.

— Йому не потрібен твій ін’єктор, Олено, — сказала я, дивлячись прямо в його розширені зіниці. — У нього анафілактичний шок від твоїх нано-ботів. Якщо ти вколеш це зараз — він помре за десять секунд.

У залі магазину затихла музика. Голограми манекенів завмерли.

Максим схопив мене за зап’ястя. Його пальці були крижаними.

— Допоможи… — прошепотів він.

І в цей момент я зрозуміла: я або щойно виграла джекпот, або підписала собі смертний вирок.

Пальці Максима Громова впилися в моє передпліччя так сильно, що я почула, як тріщить дешева тканина моєї робочої куртки. На білій бирці ZARA, що стирчала з мого коміра, розпливалася червона пляма. Я дивилася на цю пляму і думала про те, що за прання вирахують із моєї зарплати. В 2045-му натуральна бавовна коштує як крило дрон-таксі, а моя зміна тільки-но почалася.

Олена зробила крок вперед. Її обличчя було маскою з найдорожчого біополімеру — жодної зморшки, жодної емоції, лише ідеальний відтінок "холодної порцеляни". Вона тримала пістолет-ін’єктор так, ніби це був скіпетр влади.

— Ти хто така, щоб вчити мене протоколам безпеки? — її голос був схожий на звук розрізаного скла. — Громов — власник "Neo-Sich". У нього в крові нано-боти четвертого покоління. Вони залатають будь-яку діру за три секунди. Відійди, дівчинко, поки я не викликала службу утилізації біосміття.

Я бачила, як шия Максима почала покриватися червоними плямами. Його дихання стало свистячим, наче всередині нього працював старий, заіржавілий вентилятор.

— Ти не розумієш, — я майже кричала, хоча в магазині панувала мертва тиша. — Твої нано-боти розпізнають антисептик у його рані як ворожий агент. Вони не латають його, вони атакують його власні легені! У нього набряк Квінке, ти, тупа нейромережева лялько!

Я вирвала свою руку з його хватки, залишивши на його пальцях відбиток своїх нігтів, і кинулася до стійки видачі замовлень. Там, під голографічним проектором, стояв мій рюкзак. В ньому лежала стара, пошарпана косметичка, а в ній — те, що офіційно вважалося пережитком минулого.

Адреналін у шприц-ручці. Справжній, хімічний, не зашифрований у нано-капсули. Мій особистий "рятувальний круг" на випадок, якщо пил у ZARA знову спробує мене вбити.

— Що ти збираєшся робити?! — верескнула Олена. Вона підняла ін’єктор, і я побачила, як на стіні за моєю спиною з’явилася червона крапка лазерного прицілу. — Поклади це! Це несертифікований препарат!

— Або він зараз помре сертифіковано, або я спробую врятувати його "по-старому", — відрізала я.

Я впала на коліна поруч із Максимом. Він уже не міг говорити. Його очі, колись холодні й розрахункові, тепер благали про допомогу. Я бачила в них своє відображення: розпатлана дівчина в синій формі, з очима, повними люті.

Я рвонула його піджак. Гудзики з логотипом "Neo-Sich" полетіли на підлогу, вистукуючи ритм моєї паніки. Під піджаком була сорочка з найтоншого шовку, вже повністю просякнута кров’ю. Прямо над серцем у нього був шрам — старий, недбало залатаний. Дивно для мільярдера.

— Вибачте за костюм, Максиме, — прошепотіла я і встромила голку прямо в стегно, крізь дорогу тканину штанів.

Він здригнувся. Його тіло вигнулося дугою, наче через нього пропустили розряд струму. Олена скрикнула і натиснула на кнопку виклику охорони. Я почула, як важкі кроки "чистильників" уже гуркотять десь у коридорах ТРЦ "Республіка".

За п’ять секунд його дихання вирівнялося. Червоні плями почали бліднути. Блакитна плівка на його очах зникла, відкриваючи справжній колір — глибокий, майже чорний граніт.

Максим Громов зробив глибокий вдих, наче вперше за сорок років відчув смак повітря. Він подивився на мене. Не як на продавця. Не як на перешкоду. А як на щось неймовірне, що він щойно знайшов у купі сміття.

— Ти... — його голос був хрипким. — Ти вколола мені... антикваріат?

Я піднялася з колін, витираючи закривавлені руки об стегна.

— Я врятувала ваше життя, містере Громов. І до речі, ви винні мені за кросівки. Це була остання пара мого розміру.

В цей момент двері бутика розчахнулися. Четверо гігантів у чорній броні влетіли всередину, націлюючи гвинтівки на мене. Очолював їх Артем. Мій Артем. Той, хто обіцяв мені сім’ю, а потім зник три роки тому, щоб стати псом на ланцюгу в корпорації.

Його погляд зустрівся з моїм. Я побачила, як він зблід під своїм шоломом.

— Катя? — його голос пролунав у моєму внутрішньому навушнику, який я забула вимкнути. — Що ти, в біса, накоїла?

Максим повільно підвівся, відштовхнувши руку Олени, яка намагалася йому допомогти. Він витер кров із губи і не зводив з мене очей.