МАЛИГУВАННЯ БУТТЯ КАШЕЛЬ ІСКРИТЬ ЕФІР

Ось воно, сука, ідеальне існування!.. Листопад. Київ. Лежу на ящиках з-під набоїв, що вдають із себе ліжко, і дивлюся в єдине вікно, яке показує мені величну, бляха, цегляну стіну. Ані клаптика неба. Геніально. Ідеальна камера для генія. Повітря густе й смачне, як зливи з трьох калюг: тут тобі і скипидар з нашої «академії», і моя персональна хімічна лабораторія під ліжком, і з першого поверху, від Галі-скарбниці, тягне смаженою цибулею. Цибуля — єдина стабільна валюта в цьому приреченому місті. Ну, крім моїх документів, звісно. І пігулок.

Холод пробирає до самих кісток, крізь тонкий матрац, крізь стару шинель. Але ж це приємний холод. Такий, що змушує мозок ворушитись швидше. Осінь — моя улюблена пора. Усе навколо помирає так красиво, так, курва, артистично. Листя на Володимирській гірці зараз, мабуть, горить, наче волосся потопельниці — багряне, золоте... Видовище, заради якого варто було скакати сюди на тому клятому коні, що пахнув Степаном і страхом.

Степан... Ха! Пам'ятаю, як його мізки витікали на чорнозем. Так мальовничо. Червоне на чорному. Класика. Він щось там кричав про волю, рівність, братерство, а йому — кулю в лоб. І все. Нема братерства. Лишились тільки черви, яким теж треба щось їсти. Я тоді не плакала. Я сміялася. Тому що це було смішно. Кумедно. Вони, ті червоні виродки, стояли такі поважні, такі, блядь, ідейні, а я — маленька дівчинка з бомбою. Клац! — і нема ідейних. Тільки шматки м'яса і мої осколки в спині. Дрібниці. Шрами — це ж так декадентсько.

А потім — Київ. Величезний, смердючий, прекрасний мурашник, де кожен хоче тебе або вбити, або обдурити, або трахнути. Ідеальне середовище! Поки ці телепні з гетьманатом, Центральною Радою та іншим непотребом ділять портфелі, я роблю справи. «Чудодійні пігулки від іспанки!» — шепочу я блідим панянкам біля Володимирського собору. — «Прямісінько з Іспанії!». І вони купують. Звичайну крейду, потовчену з сухим листям. Ха-ха! Страх — найкращий двигун торгівлі. А ще — документи. Хочеш бути польським шляхтичем? Будь ласка! Хочеш довідку, що ти — особистий перукар самого Скоропадського? Тримай, курво, тільки гроші давай! І вони дають. Бо папірець із печаткою в цьому світі важить більше за життя.

Так я й потрапила в цей засраний особняк Терещенка, який тепер зветься гуртожитком Академії Мистецтв. О, це був мій найкращий витвір! Свідоцтво про закінчення Одеської художньої школи, виписане таким каліграфічним почерком, з такими віньєтками, що старий ректор мало не розцілував мене в лоб. Батько б зараз луснув від люті. Він же мені що казав? «Малювання — то для панянок! Ти, Агато, маєш знати землю!» Ну що ж. Тепер я знаю землю. Дуже добре знаю, як вона приймає в себе тельбухи після вдалого вибуху. Це його я ніколи не прощу. Ніколи. Не те, що бив, а те, що не дав мені олівців. За це його колись теж знайде якась бомба. Можливо, моя.

З коридору доноситься сміх Ясі. Гучний, театральний, наче вона не просто сміється, а грає роль щасливої людини. І, звісно, бринькіт гітари. У них там, у «салоні», знову якийсь богемний притон. Зараз вона нап'ється дешевого вина і буде розповідати черговому поету, як вона мріє зіграти Офелію. А поруч буде сидіти Люба, наша ідейна діва, і з осудом підтискати губи, але все одно сидітиме, бо «треба ж наглядати за цією розпусницею». Обидві — мої подруги. Так, це дивно, але вони мої. Яся — тому що вона такий самий хаос, як і я, тільки її зброя — це спідниці та віршики про кохання. Люба... а Люба просто смішна у своїй серйозності. Вона вірить у вільну Україну, у жовто-блакитний прапор, в ідеали. Це так зворушливо... і так нерозумно. Сперечатися з нею — одне задоволення. Вона червоніє, ледь не плаче, а я регочу. Чудові вечори.

Раптом мене пробирає дивний озноб. Не такий, як від холоду. Інший. Гидкий, липкий, повзучий, зсередини. Наче хтось у моїх жилах замість крові пустив крижану воду. Дивно... Я ж тепло вдягнена. Мабуть.

І ще раз. Цього разу сильніше. Тіло здригається, зуби ледь не цокотять. Голова починає гудіти, наче той мій детекторний приймач, коли він ловить якусь незрозумілу хрінь з Варшави. Бляха, що за чортівня?..

Спробую встати. Ноги, наче не мої. Налиті свинцем і водночас ватяні. Кожен рух віддається в голові тупим, ниючим болем. Оце так. Ледве доплентала до столу, заваленого якимись схемами, поцупленими книгами і пожовклим збірником футуристів. В горлі — пустеля Сахара.

І тут до мене доходить.
Спочатку — повільно. Як далекий гул гармат.
Озноб.
Ломота в кістках.
Голова, що от-от розколеться.
Пекельний вогонь у легенях при кожному вдиху.

Бля-я-ядь...

Невже?.. Оце?.. Воно?..

Я дивлюся на свої руки. Вони тремтять. І це не від сміху, не від люті. Це просто... тремтіння. Тваринне. Я, що продавала порятунок від неї, я, що сміялася з переляканих очей покупців... Невже ця іспанська шльондра таки до мене дісталася? Після всього? Після куль, штиків, анархії, вибухів?.. Мене доконає сраний нежить?..

А-ха-ха-ха!!!
А-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА!!!!

Я сміюся. Сміюся так, що з очей течуть сльози. Завалююся назад на свої ящики і регочу, хапаючись за живіт, який розриває від болю і сміху одночасно. Це не може бути правдою! Це занадто ідеально! Занадто, сука, комічно! Всесвіт — це просто невдалий водевіль, написаний якимось п'яним кретином! І я в ньому — головний клоун!

Браво! Геніально! Це найсмішніше, що могло трапитися! Просто охуєнно!

Мій сміх переходить у дикий, рваний кашель, що роздирає груди зсередини. І навіть крізь цей біль, крізь цю задуху, я продовжую реготати. Бо якщо вже помирати, то тільки так. З істеричним сміхом і середнім пальцем, показаним у порожнє, безглузде небо.

Кашель стихає, залишаючи в легенях відчуття, ніби їх добряче просмажили на пательні. Сміх теж зникає, випаровується. Залишається тільки крижана, охуєнно чиста ясність. Все. Фініта ля комедія. Це кінець. А раз так — треба влаштувати такий фінал, щоб це місто, цей світ здригнулися, сука, і запам'ятали моє ім'я. Треба... треба забрати з собою якомога більше глядачів!!!