Перед обличчям Смерті.

Ніч стояла над Києвом, мов чорний дзвін, у якому глухо гули вітри минулих століть. Дощ йшов вже третю добу поспіль. Він стікав по старих мурах Лаври, по хрестах, по вузьких вікнах келій, і здавалося, ніби саме місто повільно тане в холодній воді часу.

Тієї ночі я захворіла. Нічна лампа на столі видовжувалась, мов золотий язик, стіни кімнати почали віддалятися, ніби я дивилася на них із дна колодязя.

І тоді я почула дзвони. Не лаврські — ні. Ці дзвони били десь під землею. Їхній звук був глухий і такий старий, що ніби метал пам’ятав ще князівські часи, коли над Дніпром палали язичницькі багаття.

Я заплющила очі.

І побачила підземелля.

Воно розгорнулося переді мною одразу — без переходу, без межі між сном і дійсністю. Нескінченні коридори тяглися в темряву, перепліталися, мов коріння мертвого дерева. Кам’яні стіни були мокрі від вікової вологи. Десь далеко капала вода, і кожна крапля звучала так виразно, ніби падала просто в серце.

Я пішла вперед.

Повітря пахло пилом, старим ладаном і чимось таким, чого я не могла назвати.

Час тут не існував.

Можливо, я блукала годину.

Можливо — тисячу років.

І раптом тунелі розступилися.

Переді мною відкрилася велика зала. Її склепіння губилися у мороці, а в центрі стояв трон — чорний, кам’яний, настільки старий, що сама смерть світу могла видатись поруч із ним молодою.

Я зупинилася.

І тоді морок над троном почав ворушитися.

Спершу я побачила тільки очі.

Вони повільно відкрилися у темряві — великі, бездонні. В них були війни, мор, страти, згаслі імперії, крики новонароджених і останні подихи королів.

Потім проступило обличчя.

Бліде. Худе. Нелюдськи спокійне.

І раптом я зрозуміла, хто сидить переді мною.

Це було обличчя Смерті.

Не скелет із косою, не потворна казкова тінь. Це була істота старша за людство. Те, що стояло біля першої могили ще до того, як люди навчилися називати своїх богів.

Її губи ледь ворухнулися в посмішці.

І тоді я побігла.

Лабіринт ожив миттєво. Коридори здригалися й змінювали форму, каміння дихало, зі стін линув шепіт тисяч голосів. Моя тінь металася попереду, мов переляканий птах.

А позаду лунали кроки.

Повільні. Спокійні. Невідворотні.

Смерть не поспішала.

Вона знала: від неї не втечеш.

Я бігла, задихаючись, роздираючи руки об камінь. Серце билося так сильно, що, здавалося, зараз вирветься з грудей і впаде на холодну землю підземелля.

І тоді коридор обірвався.

Тупик.

Переді мною була лише чорна стіна гроту.

Я обернулася.

У далекому проході стояла Вона.

Темна постать майже зливалася з мороком, тільки очі світилися, немов два мертві сонця над краєм світу.

Холод торкнувся моєї шиї.

І тоді я помітила дверцята.

Маленькі, мідні, вбудовані високо в камінь. Вони були вкриті зеленим нальотом часу, а на поверхні ледве виднілися старі знаки.

Не думаючи, я стрибнула.

Пальці вхопили холодне кільце.

Ривок. Камінь застогнав. Дверцята розчинилися.

Із темряви на мене посипались речі: мечі з іржавими руків’ями, старі книги в золотих оправах, потемнілі ікони, хрести, вкриті пилом віків.

А потім звідти вийшла рука.

Жива.

За нею — друга.

І з темряви почали виходити люди.

Першим був велетень у кольчузі. Його крок лунав, мов удар грому.

За плечима висів меч, а очі палали синім полум’ям бурі — Ілля Муромець.

За ним ступив старий монах із тихим світлом на виснаженому обличчі — Агапіт Печерський.

І тоді я побачила інших.

Безліч постатей виходили зі сховку мовчазно й урочисто: княжі воїни, ченці, святі, печерники, ті, чиї кістки давно стали порохом у київській землі.

Вони стали переді мною, немов щит.

Смерть завмерла.

І раптом спалахнуло світло.

Це було не світло смолоскипів. Не сонце. Не вогонь. Це було сяйво такої чистоти, що сам морок закричав.

Склепіння затремтіли. Каміння почало падати. Лабіринт стогнав, ніби жива істота, яку виривають із вічного сну.

І я побачила неможливе — Смерть відступила.

Її очі згасали під натиском того сяйва.

І раптом світ розколовся.

Темрява розсипалась на попіл.

І я прокинулася.