В серці міста…

В серці міста, спираючись на підвіконня і вдихаючи занадто терпкий, притаманний такому популярному чорному чаю з бергамотом, аромат вона дивиться у вікно. Крізь чорні шпроси величезного вікна споглядає місто - сірі машини навипередки летять мокрою після зливи дорогою, розбризкуючи каламутну воду на пішоходів. Сірий - найпрактичніший колір в місті, де пил панує, мов піски в далеких пустелях. Вона кидає погляд на географічну мапу сестрички, що покоцана лежить на столі - сестра забула її, коли приходила в гості. На мапах для школярів місто зображають усіма кольорами райдуги й позначають кожне памʼятне місце. На мапах місто гордо квітне, затьмарює красою своїх старовинних будівель, золотавих, з верхівʼями-цибулинами, церков і яскравих садів. Вона згадує, як і сама пішла в перший клас. Згадує, як мама заплела їй дві коси, а в руки дала зеленувато-білий букет кал, який дівчина мала подарувати вчительці. Всередині розливається дивне почуття, з яким, однак, дівчина живе вже довгий час. Огида. Огидою називають це відчуття, хоча й слово ніби занадто різке для опису слизької речовини, що огортає душу щойно вона має хвилину задуматися про те, що ж коїться навколо. Літери в слові ніби занадто тверді для того тягучого відчуття. Вона думає про маску, під якою пульсують необроблені рани. Бо й нікому їх обробити. Навколо не залишилося краяльників сердець і рятувальників душ. Їхні рани тепер теж доводиться лікувати. Від тих ран не можна сховатися, ними встелено дороги й укрито будинки. Всипане садинами місто скидається на раненого вовка, що його покинула зграя. Та вона все дивиться і вона бачить щось інше. Мале дівчисько стрибає брудними калюжами, доки повз проїжджає жовтогаряча маршрутка й бризкає на її гарненьку сукню, яку бабуся, за проханням онуки, вчора купила на базарі. Бачить, як дівча марширує до садочку, обурено тупцяючи ніжками, бо мама знову натягнула білі банти на світленьке волоссячко. Вона бачить, як дівчатко знаходить справжніх друзів в першому класі, з якими, втім, перестане спілкуватися, бо ж перейде в іншу школу. Звісно, вона плакатиме по товаришам, та мама лише скаже, що та школа занадто задрипана, а дівчина має вчитися в гімназії, якщо ж не хоче стати двірником. Дівчина дивиться, як дівча росте - росте занадто швидко, починаючи усвідомлювати зовсім недитячі речі. Тоді все змінюється, сказала б більшість. Та ні. Світ не перевертається за один день. Він поступово обертається, плавно досягаючи ставісьмидесяти градусів оберта. Поступово стає гіршим, через що яскраві зірки не зникають за нічними хмарами. Вони стираються з памʼяті, змушуючи думати, що небо було непроглядно чорним завжди. Вона спостерігає як мала підростає, з кожним днем все більше втрачаючи себе, закарбовуючи в пам’яті лише правильне, лише те, що буде корисно місту. Лише те, що допоможе приховати його рани. З цим вправно допомагають старші. Вони ніби служать місту, підтримуючи видимість добробуту й безпеки. Вона дивиться, як, звісно, у молодого мозку зʼявляється все більше питань, та все досить швидко зводиться до одного. Чому? Це питання наче пулями розтинає її струнке тіло. Хочеться кричати. Натомість вона робить ковток міцного, приторного чаю, пильно вдивляючись у вікно. Вона помічає, що дівча витріщяється на неї, крижаними, неначе мертвими очима. Її власними очима.

«Любов - поняття неконкретне. Вона має багато підвидів, багато типів, та найрозпосюдженіша вона в своєму найгіршому стані. Токсична любов. Хіба не це відчуваємо всі мі? Але ж, хіба токсична любов це лише про двох людей? Ні. Про людей, то кохання, а любов - щось інше. Любов - це зустріті на даху світанки, звідкіля видно як ріка розділяє місто-гигант навпіл і прогулянки попід каштанами в таку спеку, що доводиться обливатися водою. Але ж хіба любити не дорівнює ненавидіти?» - записала дівчина на шматку паперу, розмежованого лініями. Вивівши останнє слово - «ненавидіти», ручка розірвала листок в тому місці, де був круглий мокрий слід від кружки з дешевим чаєм. Вона підвелася, зімʼяла лист і жбурнула його в смітник. Згорток впав поряд з відром.