Бонус-епілог — “Іскра після опівночі”

Новий рік. Київ дихає іскрами.

Повітря гуде феєрверками, люди обіймаються, а я стою на балконі своєї квартири, закутавшись у ковдру й тримаючи кухоль какао.

У повітрі змішується запах диму, мандаринів і снігу.

Я зітхаю – знову цей аромат, що пахне Самайном і теплими спогадами.

— От тільки не кажи, що ти вирішив святкувати зі мною, — бурмочу у темряву.

І саме в цей момент одна з гірлянд, що висить над дверима, спалахує сильніше за інші. Потім ще одна.

Потім десь поруч у повітрі пролітає маленька іскра – не феєрверк, а щось більш... усвідомлене. Вона зависає просто переді мною, крутиться, немов вітається, і тихо зникає.

На моєму підвіконні залишається слід – візерунок із попелу у формі полум’я.

Я не стримую усмішку.

— Гаразд, вогнику, з Новим роком, — кажу я. — Тільки, будь ласка, не підпалюй ялинку.

У відповідь – легкий спалах, схожий на підморгування.

І все.

Сніг продовжує падати, феєрверки гаснуть, а в небі на мить з’являється ледь помітний відблиск – немов хтось малює полум’я просто між зорями.

Я заходжу в дім, ставлю кухоль на стіл і записую в блокнот:

“Фаза три. Після контактні явища: спонтанне енергетичне підморгування.”

І сміюся сама з себе.

Бо навіть якщо ніхто не повірить – я знаю: де б не був Алрен, він усе ще тут.

У кожній іскрі, у кожній чашці гарячої кави.

І, схоже, у моїй електроплиті, яка щойно знову засвітилася без причини. А потім – стукіт у двері. Тихий, але виразний.

Серце підстрибує. Я, як навіжена, кидаюся до дверей.

Усе тіло пам’ятає – цей вогонь, цей сміх, цю присутність.

Відчиняю.

На порозі стоїть він.

Зі сніжинками на пальті, з вогником у волоссі, який поступово тане. Очі все ті ж – темно-золоті, немов полум’я, що відбивається у склі.

— Ти...

— Так, — каже він просто. — Я не міг залишити тебе саму серед цього холоду.

Світ на мить завмирає. Сніг, вогні, навіть годинник, що добиває північ.

Я відчуваю тільки його подих – теплий, як саме життя.

— Ти ж знаєш, — шепочу я, — за правилами термодинаміки, нам не можна бути поруч.

— А хто сказав, що я живу за правилами? — відповідає він.

І перш ніж я встигаю жартом відповісти, його губи торкаються моїх.

Легко. Тепло. Без поспіху – так, ніби час на мить зупинився, аби дати нам це. Полум’я проходить крізь мене, але не обпікає. Лише залишає відчуття, що світло може бути частиною серця. Коли я розплющую очі, за вікном уже сипле сніг.

Він усміхається.

— З Новим роком, Юстино.

— Із поверненням, Арлене.

І в ту мить я розумію: деякі історії не закінчуються навіть тоді, коли гасне остання іскра. Я ж думала, що там вже крапка в тій відкритій історії. Я помилялась.

Вогонь – це неймовірна форма любові.