5. Кава з присмаком диму

Минув тиждень. Місто прокинулося, як після дивного сну, який не пригадати, але залишив у повітрі аромат кориці й легкого диму.

Київ знову був самим собою – з пробками на мостах, голубами на Майдані та бабусею, яка продавала сушені трави “від усього, крім дурнів”.

Я сиджу в тій самій кав’ярні на розі, де брала каву для себе з Алреном, і саме вона спонукала сперечатися на даху про природу магії. На столі ноутбук, у чашці – латте з гарбузовим сиропом (я, здається, тепер залежна від цього смаку). На екрані – звіт, який починається словами:

“Енергетичні частинки з невідомими характеристиками проявили короткочасну самосвідомість.”

Смішно, правда? Я досі не можу вирішити, чи писати “дух”, чи “аномальна форма плазми з ознаками характеру”. Керівництво лабораторії вирішило все простіше – “збої в апаратурі”. А я не сперечалася. Деякі речі не потребують доказів.

На вулиці за вікном хтось запускає ліхтарики – золоті кульки повільно підіймаються вгору над Дніпром.

Від їхнього сяйва стає трохи тепліше.

Я всміхаюся.

— Ваша кава, пані Юстино, — каже бариста й ставить чашку на стіл.

Я надто часто сюди ходжу, щоб мене знали, і приносили каву особисто. Але не цього разу.

— Але я ж уже замовила.

— Це… від чоловіка, який щойно був біля дверей. Сказав, що ви полюбляєте, коли гаряче.

Я озираюся. За дверима нікого.

Тільки вітер ворушить фіранку, і мені здається, що від того руху в повітрі миготить щось схоже на вогняний відблиск.

Смішно. Може, просто відбиття сонця у склі. Але коли я торкаюся чашки, вона тепліша, ніж мала б бути. І на пінці кави – ледь помітний візерунок, схожий на полум’я.

— Ну привіт, палаючий міф, — кажу тихо. — Я вже думала, що ти розчинився у Всесвіті.

У відповідь – лише легкий тріск, як від іскри. Я сьорбаю каву й відкриваю новий документ. Назва файлу:

“Проєкт “Межа”. Фаза два. Спостереження після контакту.”

Іронічно, але після зустрічі з духом я стала більше вірити в науку і зовсім трішечки в магію. Просто тепер знаю: навіть найточніша формула не пояснить, чому запах диму може раптом викликати посмішку.

На виході бариста зупиняє мене:

— У вас щось випало.

Він подає маленький металевий кулон у формі полум’я.

— Це ваше?

— Так, — кажу я. — Точно моє.

Коли виходжу на вулицю, повітря пахне гарячим шоколадом і осіннім листям.

Ліхтарі миготять – один за одним, немов хтось іде слідом і торкається їх, запалюючи.

Я йду повільно, усміхаючись, і думаю: можливо, деякі історії не мають чіткого фіналу. Вони просто змінюють форму.

Як і полум’я.