4. Полум’я над Дніпром

Київ спить. А я – ні.

Після того як у мене в лабораторії матеріалізувався вогняний тип із сарказмом рівня кандидата наук, сон відмовився співпрацювати. Або та кава таки подіяла.

Тепер я йду вздовж набережної, у пальті, яке явно не призначене для нічних прогулянок у жовтні. Алрен поруч – наче втілення теплої лампи, тільки в небезпечно привабливому чоловічому форматі.

— Ти певна, що тут? — питає він, коли ми зупиняємося біля води.

— Абсолютно, — відповідаю. — Прилад… тобто твій артефакт показав… тобто я відчуваю аномалію саме тут. І взагалі, якщо вже щось і має вибухнути, краще, щоб це було над водою, а не в моїй лабораторії.

Він усміхається – трохи насмішкувато, трохи як той, хто бачив кілька тисяч Геловінів поспіль.

— Люди завжди такі оптимісти, коли говорять про вибухи.

Ми стоїмо на оглядовому майданчику. Дніпро тихо шумить унизу, у повітрі пахне димом, гарбузами й свіжим листям. Місто позаду мерехтить, а перед нами – темрява, що дивним чином здається живою.

Я тримаю в руках маленький пакетик зі зразком, через який, власне, і почалася вся ця історія.

— Отже, якщо коротко, — кажу я, — у мазку крові, який потрапив до архіву з невідомих причин, виявили незвичні флуоресцентні клітини. Я просто спробувала підсилити світло, щоб краще розгледіти структуру. І – сюрприз. Замість мікроорганізмів отримала тебе.

— Можливо, — каже він спокійно, — ти активувала артефакт світла Межі. Він реагує на увагу.

— О, чудово. То виходить, наука тепер офіційно винна в міжвимірному туризмі?

Алрен сміється – низько, майже оксамитово.

— Не туризмі. Більше… тимчасовому візиту. Якщо ми не знайдемо вхід до Межі до опівночі, я залишусь тут.

— І що тоді?

— Я почну розчинятися. Повільно.

Мені здається, повітря стає холоднішим. Десь у воді щось блимає – немов віддзеркалення вогню, але хвилі цього не пояснюють.

Я опускаю погляд і бачу, як світло пробивається крізь туман, який з'явився надто неочікувано над річкою, утворюючи щось схоже на арку.

— Схоже, ми знайшли твій портал, — кажу я, тримаючи в одній руці артефакт із диво-крамниці, в іншій морфологічне скельце із чарівної крові.

Він наближається. Трохи занадто близько. Його тепло буквально відчутне на шкірі – і це не метафора.

— Якщо це дійсно вона, потрібно діяти швидко.

— “Діяти швидко” – звучить, як передмова до фільму жахів, — бурмочу я, але підходжу ближче.

Межа світиться, тьмяно пульсуючи, немов дихає. Повітря насичується озоном і якимось запахом – ніби після грози, але солодшим, трішки гарячим. Я простягаю руку, щоб торкнутися енергетичного поля, і відразу відчуваю, як щось тягне мене вперед. Артефакт із крамниці, між іншим розтанув, як і скельце зі зразком крові.

— Юстино, ні! — голос Алрена вибухає просто поруч.

Він схоплює мене за зап’ясток – і я відчуваю, як його долоня палає, але не обпікає. Натомість це відчуття, ніби тебе обгортає хвиля тепла, яка десь глибоко заспокоює.

— Відпусти! — намагаюсь вирватися, але сила Межі раптом зростає. Вітер здіймає моє волосся, і з усіх боків лунають шепоти – ніби голоси тих, хто давно пішов.

На мить я бачу щось у темряві – обриси, рух, спалахи облич.

— Ти не повинна туди, — каже він різко. — Ти ще не готова.

— А ти?

Я не хочу його відпускати. І байдуже, що все що відбулося, схоже на марення чи просто сон.

— Я – звідти.

Його очі палають буквально. А потім він штовхає мене назад - різко, але не боляче. Я падаю на землю, повітря виривається з грудей, і в ту ж секунду бачу, як він ступає у світло.

На мить час зупиняється. Полум’я охоплює його фігуру – золотаве, з відтінком мідного. Його силует розчиняється, і тільки голос шепоче: “Не все, що зникає, справді йде”.

Потім – тиша. Лише шум води й далеке гудіння міста. Я сиджу на піску, дивлюся на місце, де щойно був портал, і намагаюсь зрозуміти, чи це справді сталося. Мій мікроскоп димів, я бачила вогняного духа, пила з ним майже каву, ходила до крамниці, а тепер він зник у світлі над Дніпром.

Логіка офіційно покинула чат.

Вітер торкається мого обличчя, і я помічаю дрібну іскру, що зависла в повітрі. Вона ледь торкається пальців – і здається знайомою.

— Алрен?.. — шепочу, хоча відчуваю себе ідіоткою.

Іскра гасне. Але у грудях залишається тепло.

Може, це просто адреналін. А може – він і справді лишив щось по собі. У будь-якому разі, завтра я куплю новий мікроскоп. І, мабуть, уперше за довгий час – гарбуз. Просто так. На випадок, якщо духи святкують повторно.