3. Ніч на Контрактовій

Я не знаю, чи можна офіційно вважати “вогняного духа” позаштатним співробітником ІКДТ, але Алрен ішов поруч так, ніби в нього принаймні є посвідчення. Ми спустилися з даху, і тепер ішли Подолом у напрямку Контрактової площі, де святкування Геловіна вже набирало обертів.

Київ сяяв – у прямому сенсі. У повітрі – запах карамелі, глінтвейну і відчайдушних студентів у костюмах з AliExpress. Гарбузи світилися, музика змішувалася з криками “бу!” та сміхом. Ідеальне місце, щоб шукати магічний артефакт, правда ж?

— От скажи мені, — звертаюсь я до нього, переступаючи через декоративний туман із дим-машини, — як ти собі уявляєш пошук? Він що, світиться неоновим?

— Артефакти мають власний відбиток. Енергію.

— Енергію? — я пирхаю. — Як Wi-Fi?

— Щось подібне. Але його відчувають лише ті, хто пов’язаний із Межею.

— Тобто я. Чудово. У мене диплом із біології, а тепер ще й сертифікат екстрасенса.

Алрен усміхається.

— Ти адаптуєшся швидше, ніж більшість.

— Я просто жінка, яка вже бачила, як колега спалив лабораторний халат у мікрохвильовці. Мене важко здивувати.

Ми зупиняємось біля кав’ярні, де продають “Pumpkin spice latte” і “чорну каву для втомлених від реальності”. Я замовляю другу – за обидві чашки плачу я, бо у духів, як з’ясувалося, відсутня банківська картка. Алрен роздивляється натовп: дітей у плащах, дівчат у відьомських капелюхах, хлопців з намальованими іклами.

— Ви святкуєте… смерть? — питає він, щиро зацікавлений.

— Ні, — кажу я, сьорбаючи каву. — Ми святкуємо можливість нарешті вийти на вулицю в плащі й не виглядати дивно.

Він сміється. І присягаюся це, той сміх, від якого тобі хочеться теж посміхнутись, навіть якщо ти щойно сперечалася з word?

Ось такий. Теплий, живий. І трішки небезпечний.

— У вас дивний спосіб вшановувати життя, — каже він.

— Ми всі трохи дивні. Це частина чарівності виду Homo Sapiens у стані осінньої депресії.

Ми йдемо далі. Повітря гуде від музики, хтось продає гарбузові пряники, хтось танцює на площі в костюмі кістяка. І посеред цього хаосу я раптом відчуваю щось. Тонкий холодок уздовж шиї, якби хтось тихо провів пальцем.

— Стривай, — шепочу. — Щось дивне.

— Відчуваєш? — Алрен дивиться на мене уважно.

— Так. Наче повітря… пульсує.

Ми звертаємо до старої церкви. Там менше світла, лише кілька ліхтарів, і все здається трошки нереальним. І тут я бачу: у вітрині старовинної лавки – звичайний, на перший погляд, кулон. Скляна сфера з бурштиновим сяйвом усередині.

Але коли я наближаюсь, він спалахує.

— Це він, — каже Алрен.

— Ти впевнений?

— Він відгукується на тебе.

Я вдихаю й заходжу всередину. Дзвіночок дзенькає – звичайний звук, але відлуння б’є у вуха, ніби хтось відгукнувся з іншого боку.

Продавчиня – бабуся в окулярах і светрі з оленями – посміхається так, ніби знає, що я не просто випадковий клієнт.

— Вам щось підказало сюди зайти, дитино? — питає вона.

— Можна сказати, так. Моє життя розгорілося буквально.

Вона загадково всміхається.

— Старі речі іноді шукають нових власників. Візьміть, якщо кличе.

Я простягаю руку – і в ту мить кулон сам спалахує. Бурштинове світло змінюється на золотисте, і в мені щось відгукується.

Зовсім не боляче. Навпаки – тепло, знайомо. Ми швидко покидаємо крамницю.

— От і він, — каже Алрен, стоячи поруч. — Фрагмент Межі.

— А можна якось пояснити, чому його взагалі відправили до нашого архіву? Це ж не звичайний зразок.

— Його запечатали в крові людини, яка колись відкрила браму. Ваші архіви просто... не знали, що зберігають.

Я беру кулон і відчуваю, як шкіра на долоні ніби тремтить.

— І що тепер?

— Тепер я можу повернутись. Але... — він замовкає.

Я підіймаю на нього очі.

— Але що?

— Брама відкриється лише на короткий час. І... якщо ти залишишся з фрагментом у собі – вона може потягнути тебе за мною.

Кава в моїй руці холоне.

— Тобто вибір – або врятувати тебе, або залишитись цілою?

— Я не прошу вибирати, — тихо каже він. — Я лише... хочу, щоб ти знала.

На мить ми стоїмо мовчки. Вітрина відбиває нас обох – мене, звичайну дівчину в темно-зеленому плащі, і його, з очима, в яких відбивається полум’я. І якось дивно – але здається, що ми виглядаємо цілком гармонійно.

— Ти не уявляєш, як мені цього бракує, — кажу я.

— Чого саме?

— Оцього всього. Вогню. Відчуття, що щось справді відбувається. Бо в моїй роботі максимум драма – це коли мікроскоп не фокусується.