2. Вогняний тип поза стерильною зоною

Я завжди думала, що ніч у лабораторії – це щось на кшталт ритуалу спокою: шурхіт халатів, лампи денного світла, кава, яка втратила сенс життя і купа скелець в імерсійній олії.

А тепер за мною йде вогняний тип у людській подобі, який пахне димом, осінню й, здається, трохи катастрофою.

— Ти, певно, жартуєш, — кажу я, зачинивши двері лабораторії. — Ти хоч розумієш, що мене можуть звільнити за те, що я впустила когось у стерильну зону?

— Я – не хтось, — спокійно відповідає він, розглядаючи мій бейдж. — “Юстина Вербицька, науковий співробітник”. Гарне ім’я. Латинське. “Справедлива”.

— Ага. І цілком не готова до нічних вторгнень із пекла.

Він підіймає брову.

— Не з пекла. З Межі. Це... між світами.

— Між світами? Як маршрутка на Виноградар у годину пік?

— Щось подібне, — усміхається він. — Тільки без криків і запаху бензину.

Ми спускаємося коридором ІКДТ, де стіни пахнуть антисептиком і старою плиткою. Десь гуде холодильник, в іншій кімнаті блимає лампа, наче моргає змовницьки: ага, ти привела когось неземного.

Я зупиняюся біля шафи з реактивами.

— Добре. Поясни мені, як ти тут опинився. Без поетичних метафор, будь ласка.

— Ти активувала артефакт, — відповідає він.

— Я активувала мазок крові з маркуванням «архів дев'яносто сім». Це був зразок із генетичної лінії старих досліджень.

— Саме так. Його походження – не звідси.

Я зводжу брови.

— Ти хоч розумієш, як звучить “не звідси” для біолога? Це може означати або контамінацію, або інопланетян.

— У твоєму випадку – древній артефакт. Фрагмент енергії Самайну, запечатаний у краплі крові. І він одноразовий як що-що.

— І ти хочеш сказати, що я… випадково натиснула чарівну кнопку “викликати духа” на мікроскопі?

— Саме так. — Він усміхається. — Ти просто дивилася не туди.

Я обурено розводжу руками:

— Прекрасно! Двадцять дев'ять років науки, п’ять років аспірантури, дві ночі без сну – і я офіційно відкрила портал. Через мазок!

Він спокійно дивиться на мене.

— Людські винаходи завжди випадкові. Вогонь, колесо, інтернет. І тепер – я.

Я підозріло зиркаю на нього.

— То ти, виходить, продукт горіння, а не блудний газ?

— Я – втілення свята переходу душ. Але так, трохи запалююсь.

Я не витримую й пирскаю сміхом. Вогняний тип блимає очима, ніби не розуміє, що саме я знайшла смішного.

— Ти просто… серйозно це сказав, — пояснюю я, намагаючись не вдавитися сміхом. — “Трохи запалююсь”! Ну, ще скажи, що це метафора твого характеру.

— Ні, це попередження. — Він клацає пальцями, і на мить між ними спалахує язичок полум’я. — У прямому сенсі.

Я мимоволі відступаю.

— Добре. Тоді домовмося: ти не підпалюєш нічого в радіусі двох метрів, а я – не викликаю пожежну.

Він киває, наче погоджується на серйозну дипломатичну угоду між світом мертвих і санстанцією. Ми виходимо на дах будівлі. Київ внизу – темний, блискучий, живий. Хрещатик миготить, десь далеко чути гітару й сміх. Геловінські ліхтарі виглядають, наче сотні маленьких вогників душ, що зависли між поверхами світу.

Алрен (виявляється, саме так його звати) дивиться на все це, ніби вперше бачить місто.

— Цей світ… шумний, — каже він.

— Звикай. Це Київ. У нас навіть тиша має Wi-Fi.

Він підходить ближче до краю даху, а я автоматично хапаю його за рукав.

— Тільки не треба твоїх ефектних зникнень. Якщо ти згориш, мені звітувати.

— Я не можу піти, — спокійно каже він. — Брама закриється опівночі.

— І що, я тепер маю зберігати тебе в холодильнику для зразків?

— Було б… незвично. Але ні. Я маю знайти артефакт, що поверне мене на моє місце. Без нього не повернуся.

Я хитаю головою.

— І що це за артефакт?

— Те, що ти назвала “зразком”. Його фрагмент – у тобі.

— Пробач, у мені?!

— Коли ти торкнулася світла, частина Межі пройшла крізь тебе. Ти тепер пов’язана з ним.

Я витріщаюсь на нього.

— Прекрасно. Я офіційно не тільки біолог, а ще й переносник потойбічного Wi-Fi.

Він усміхається.

— Ти сильна. Іронія – гарна зброя. Вона не дає страху прорости.

— І ти це звідки знаєш, духу святкових гарбузів?

— Я спостерігаю за людством тисячоліттями. Ви всі боїтеся. Але сміх – це ваш вогонь.

Я відводжу погляд, бо від цих слів чомусь тепло. Не від магії, не від вогню – від нього.