1. Коли мікроскоп почав диміти

Кажуть, що наука – це спокій, порядок і логіка. Ага. Розкажіть це моєму мікроскопу, який щойно почав… диміти?

Серйозно, не в переносному значенні, а буквально. Дим – легкий, сріблястий, з запахом кориці. Хоча ніякої кориці у стерильній лабораторії бути не може, максимум – аромат антисептика і втоми.

Я підводжу очі від окулярів і на кілька секунд просто зависаю. У центрі зразка, де мали бути нудні клітини лімфоцитів, крутяться золоті іскри. Вони пульсують, наче серце, тільки не людське – якесь, ммм… космічне?

Я мружусь, протираю очі. Іскри не зникають. Навпаки, збираються в маленький вихор.

— Ну все, — бурмочу я. — Мікроскоп або одержимий, або я.

Мене звати Юстина Вербицька, двадцять дев’ять років, лікар-біолог, і я наймолодший кандидат наук і фахівець із клітинної морфології. Знали б скільки це мені коштувало зусиль! А ще я людина, яка вірить у науку. До цього моменту.

У лабораторії тихо, як у морзі після перевірки. За склом вікна – Київ у своїй нічній красі: фіолетовий неон аптеки, миготіння фар і відбиття місяця у калюжі. Десь унизу під вікном хтось знову запускає петарди – Геловін на носі, тож народ розважається як може.

А я – ні. Я працюю. Бо якщо не я, то хто врятує світ від лейкозу, грипу і безглуздих звітів у PDF-форматі?

Тільки ось цей світ, здається, щойно вирішив розважитись без мене.

Іскри раптом підскакують, виростають у тонкий стовп світла, і я мимоволі відступаю. Лампочки блимають, монітор комп’ютера сам вмикається, показуючи порожній чорний екран. На ньому – рядок тексту:

“Ти відкрила браму”

— Ага, звісно, — бурмочу. — Ще скажіть, що з неї зараз вилізе демон.

І, звісно, хтось у Всесвіті має дивне почуття гумору. Бо щойно я це вимовляю, з повітря виривається полум’я. Невелике, але живе. Тепле. Воно крутиться, немов жива істота, і… приймає форму чоловіка.

Так, чоловіка. Високого, з розпатланим волоссям кольору багаття й очима, які світяться, як два розпечені вуглики. Він стоїть посеред моєї лабораторії, босоніж (слава Богу, не на слизькому), і вдивляється в мене з виразом людини, яка або прокинулася не в тому столітті, або побачила страшну магістерку.

— Хм, — каже він нарешті. — Живий світ. Цікавий запах.

— Це дезінфектор, — відповідаю машинально. — Тридцять відсотків спирту.

— Чудово. Я завжди знав, що людство знайде спосіб змішати смерть і алкоголь.

Я кліпаю очима. Це або галюцинація, або… дуже реалістичний пранк.

Але ж я не блогер, я в лабораторії "Інституту клітинних досліджень і терапії" моя рідненька “ІКДТ”. Тут максимум, що може ожити, — миші, і то після какао.

— Хто ти такий? — питаю нарешті.

— Той, кого ти покликала, — відповідає він спокійно. — Дух Самайну.

— Самайну? Це… геловінська версія духа відпустки?

— Майже. Тільки замість коктейлів – полум’я, замість моря – межа між світом живих і мертвих.

Він дивиться на свої долоні – між пальцями пробігає вогонь, теплий і м’який.

Я мимоволі простягаю руку, бо наукова цікавість у мене завжди сильніша за інстинкт самозбереження. Полум’я торкається кінчика мого пальця – і не обпікає, а навпаки, лоскоче.

— Ти щойно порушив стерильність зони, — кажу я серйозно.

— Я – порушення стерильності зони, — відповідає він. І посміхається так, що навіть система вентиляції, здається, знітилася.

Окей, це вже не сон.

Я глибоко вдихаю, беру блокнот.

— Добре. Якщо це якийсь феномен, то я маю його задокументувати.

— Задокументувати?

— Так. Прізвище, ім’я, дата появи, короткий опис патології.

— Я – Алрен, дух переходу, охоронець полум’я душ.

— Ага. Значить, запишу: “Суб’єкт демонструє симптоми мегаломанії з елементами фольклорного мислення”.

Він сміється. Голос – низький, теплий, і від нього чомусь стає трохи світліше.

Я ловлю себе на тому, що усміхаюсь. Потім згадую, що переді мною – буквально вогненна істота.

— Послухай, Алрен, — кажу я. — Якщо ти дух, то можеш, будь ласка, не стояти на моєму лабораторному столі? Там культура клітин, а мені звіт у понеділок здавати.

— Культура клітин? — він нахиляється, роздивляється пробірки та мазки на скельцях. — Вони всі живі?

— У певному сенсі.

— Тоді ти – богиня створення.

— Я – жінка на третій каві за ніч, яка заробляє менше, ніж твій костюм із полум’я.

Ми дивимося одне на одного, і мені здається, що повітря між нами трішки іскриться. Або це просто в нього природна функція – іскрити все навколо.

— Ти щойно відкрила браму, — каже він знову, уже серйозно. — І якщо ми її не замкнемо до світанку, духи перейдуть межу.

— О, чудово, — відказую я. — П’ятниця, третя ночі, у мене палаючий чоловік у стерильній зоні, а тепер ще й кінець світу на десерт.