Розділ 4. Привітик

Через батацько годин, він щоб себе розважити оглядав морське дно. Точніше, хоча б щось що є навколо, бо дно не завжди було видно. Мама йому не дозволяла дуже глибоко пірнати, тож він не міг особливо більше нічого робити.

В один момент він придивився. Невже? Так, це була його добра знайома, морська зірочка. Вона пливла назустріч, а тоді прикріпилась до нього.

— Привіт друже! — вона його трішки вщіпнула за шкіру. З морською зіркою він розмовляв, чесно, але незрозуміло як. Може, через вокалізацію, може, через шкіру. Але діалог був приблизно такий.

— Привіт зірко! — сказав малий.

— Як ся маєш? — дружньо підщипнула зірка.

— Добре, пливемо на північ начебто. А ти як? —  дружньо мовив маневрувальник.

— Живу собі, збиралася сходити подивитись на ранішнє сонце. Чесно, вас, китів, чути навіть з кілометр. Ви голосні, і ледве мене не збили!

— Вибачай, такі ми вже є — підсміювався малий. — Що по новинам?

— Останнім часом тихо. Але буквально вчора бачила величезну залізяку, аж надто рівну. Прикріпилася, і трохи поплавала з нею. Але цю залізну гидоту на собі я відчувала ще кілька годин. Хто таку дивну гидотну залізяку у воду пускає? — зірка розказувала. Опис був схожий на корабель, бо фарба і справді не дуже смачна. Але ні малий, ні зірка знали, що залізяка є кораблем. А існування людей на ньому навіть і не підозрювали.

— Мабуть і справді гидота. Планктонів останнім часом не бачила? — спитав малий.

— Трішки далі їх там трішки бачила. А вони зі мною навіть не привіталися, які нахаби! Їм що, складно просто бульку пустити, я не розумію? Манери останнім часом у таких створінь не з найкращих... — поскаржилась зірка.

Вони доволі довго вели бесіду. Зірці, схоже, кортіло трішки на північ, а малому був потрібен компаньйон, тож він був цілком не проти.

Дідо знов бурчав. Ну що йому не подобається?