Розділ 10

  На годиннику була шоста година, наші знайомі вже вложили ящик, від такої кількості можна і вмерти. Проте автору не відомо що за тварини ці вороги що в них влазить стільки спиртного і їм нічого не робиться.

  Отже, вони поснули у своїй не надійній конструкції що складалася з різного мусору та очерету, десь під вечір знову запрацювала ворожа артилерія то знову стріляли по сусіднім містам, з переляку Владімич схопився і почав будити друга:

- Слишиш Міхалич вставай! Па нас стреляют что делать? – Міхалич встав подивився до в кола і потягнувся до другого ящика.

- что ти будеш делать? Давай бахнем…

- Давай. – Владімича довго вмовляти не треба було, він завжди був за, так ці двоє ще не протрезвівши від одного ящика почали другий, бідна печінка що доводилось їй пережити…

- кажеца міня ташніт, - протягнув Міхалич,

- не вздумай здесь «вертальоти пускать» бегом на уліцу! – проорав Владімич до друга.

- бугу. – промичав той і на четвереньках покарабкався на вулицю. Раптом Владімич почув голос товариша що по п’яні намагався представитись комусь. «меня зовут Михалиии ии ч…» Казав той,

«а тебя как зовут?»

- Еееее, Владімич я нам бабу нашел!

- Ге? Г? Гд? Где? - Нарешті вимовив той,

- Как ти там в хате увидиш? Вихади на дверь!

  На дворі з’явилась п’яна пика Владімича,

- гггг Где? – знову запитав той.

- Ти что, не… Невидиш?

- Не нет, не вижу.

- Та от же она сидит на колешке у меня.

- Где? На каком колешке?

- Да вот здесь!

- Не вижу.

- Шо мнє с табой гаваріть если ти слепой.

  Міхалич і далі лежав пянющий і розмовляв з повітрям потім відключився після стількох літрів горілки та заснув, Владімич з горем навпіл затягнув свого товариша в очерет і сам біля нього відключився. Місяць сходив на горизонт, два алкаші міцно спали в очереті в цей час їх нічого не турбувало. Вони виконали свою місію. Напилися…

  На станції тим часом помітили їх відсутність, і почали шукати. Головний бігав з матюками й кляв двох алкашів що зникли, як тільки міг.

- Проклятие! – Кричав він – куда делись ети патери? Найдите их любой ценой, и делайте что хатите с ними! Мне плевать! Иш что удумали, сбежать решили! Теперь никто ни шага от сюдава не зделает! Ви меня поняли! Идите и патрулируйте!

  Головний пішов в середину, своєї комори й там ліг спати. Патруль ходив по станції та заглядали в кожну щілину вони ніяк не бачили тої щілини в заборі…

  Менше всього ворогів хвилювали їхні «товарищи» всі знають оте «своих не бросаем!!» Вже давно знайоме всім українцям, Забувши про двох алкашів, вони продовжили патруль.

  Залишмо цих алкашів і вернімось до наших Штурмовиків. В конференційному залі тривала нарада, на дворі гули бронемашини, їх було чотири. Кинджал говорила останнє слово до бійців. Її слова були сповнені сили та рішучості мужні слова від сильної водночас ніжної дівчини закарбовувалися в серцях бійців.

-   Ми з вами б'ємось все життя!

Українська нація постійно бореться за своє існування.

Скільки подій пам'ятає історія - постійно нас намагались знищити! Доходило до того, що нам забороняли користуватись рідною мовою навіть у побуті!

У 2013 році почалась нова активна фаза знищення величної української нації! Тоді люди пролили першу кров на Майдані Незалежності, щоб Україна продовжила існувати й вже 9-й рік ми боремось! Ми б'ємось! Ми знищуємо ворога! Ми повертаємо рідну землю! Ми втрачаємо рідних та близьких! Україна втрачає кращих! І все це для того, щоб у майбутньому наші діти та внуки де б вони не знаходились - з гідністю та честю сказали
- Я частина Величної Української Нації! Я Українець, Українка!

Зараз ми ведемо боротьбу, щоб наші діти жили в мирі та спокої та без ворогів!

Виборемо свободу та незалежність і над Україною невдовзі зійде жовтогаряче українське сонце і надалі кожна сволота буде впадати в холодний піт лише від найменшої думки про Україну!

Слава Україні! 

- Героям слава! – відповіли Штурмовики.

- Отже, в кожного з вас є карта на годинниках будьте готові до всього. До молитви! – Весь зал встав і капелан що був присутній благословив кожного.

  Після молитви штурмовики вийшли на вулицю сіли в машини та вирушили до станції. Кожен знав свою роль, вони були готові вони знали з ними правда і Господь. Їх нічого не тривожило.