4

Мері схаменулась, адже у неї є той, хто сам потребував турботи, саме її турботі, мабуть він уже два дні чекає її, і швидше за все дуже хвилюється.

Опинившись у квартирі, де вони жили з татом і Ханой, Мері не почула ні звуку, "але ж дідусь мав бути тут", так думала вона, проходячи кімнати одну за одною, і коли зрозуміла, що там порожньо, відчула сильне занепокоєння.

Вперше за три останні дні Мері вирішила скористатися мобільним телефоном. Тривога за дідуся змусила її забути про образи, і подзвонити татові, не можна було втрачати жодної хвилини, якщо він зник.

"Так, доню" почула Мері, коли тато, нарешті, взяв трубку.

- Де ти?! - спитала вона, у відповідь мовчання, Мері зітхнула і додала - дідусь так і не приїхав. Його ніде нема!

"Кошкін його в квартиру завів. Зараз покладу трубку, передзвоню йому і дізнаюся. Мері?! Алло!" почула вона у відповідь.

- Ти приїдеш?

"Якщо дідусь знайдеться, по живеш поки що з ним. Добре? Хана погано почувається, мені потрібно побути з нею деякий час", така була відповідь на її запитання.

Мері погодилася, вона й не знала, що може ще сказати, а сперечатися з татом не звикла, та й скаржитися було не в її характері.

Заглянувши в контакти, Мері посміхнулася, першим у списку значився Мітя, як добре, що він не кинув її назавжди, але вона все ж таки обрала Фіца, той теж був тут, але другим.

"Де ти перебуваєш? Ми тоді не домовили..." по голосу було зрозуміло, що це каже Людвіг. Але у квартирі з'явився вже Фіц, і продовжив:

- Мені треба сказати тобі щось важливе, - він зупинився, бо помітив на собі її пильний погляд, і продовжив, на підвищених, - нічого з ним не станеться! Знайду його, знайду! Не варто...

Фіц зник, не домовивши, але Мері зрозуміла його думку, він хотів заспокоїти її. Вона знала, що той знайде дідуся, живим чи мертвим, вона вірила, що з дідом усе буде гаразд.

Дзвінок у двері здивував Мері, у її нинішньому оточенні всі просто входили, без попередження. Коли відчинила двері, побачила лікаря з лікарні, на що її грубо поправили:

- Я Людвіг. Дивись уважніше! У мене й сережка у вусі є, а в нього немає.

- Знайшлася...? Де вона? - почулося з-за дверей, які могли приховати багато, тому що були лише злегка прочинені.

Виявилося, поряд з Людвігом стояла їхня сусідка, дуже повна жінка з сусідньої квартири, у якої було троє чи то онуків, чи то синів, які раніше часто завдавали Мері неприємностей, зачіпаючи її з приводу чи без.

Переконавшись, хто саме відчинив їм двері, сусідка продовжила:

- Яке щастя, що все налагодилося. Як мило. Ви такі милі. І дівчинка, і дід, хоч він і старенький уже. Я синкам своїм говорю, потерпіть, знайдуться й господарі. Навіщо до них у квартиру лізти? А дід твій хворий, із головою щось. Нічого не каже, не їсть. Що я йому тільки не виготовляла. Він навідріз!

Поки сусідка все це пояснювала, помітно втомилася, примудрилася навіть захекатися, а Людвіг і Мері встигли поговорити подумки, а вголос Людвіг сказав:

– Я його вже переніс.

Жінка, почувши, що сказав Людвіг, замовкла. Але подумавши трохи знову завела:

- Як добре, що він не самотній. Ми думали подбати про нього, раз у нього нікого немає.

- І прибрати до рук майно... - прокоментував Людвіг, з привітною усмішкою.

Жінка, почала голосити, виявляється, у неї не було поганих намірів, тільки людинолюбство і милосердя, хотіла вона донести вголос. Але Мері чула її потаємні думки, їй стало ніяково, адже своєю передчасною появою вона не дозволила винести з квартири "хоч би ті невеликі гроші на поличці, їх пропажу точно ніхто б не помітив".

Людвіг вказав Мері на маленьку сережку у вусі, вона була дуже темного, але все ще не чорного кольору, у формі ялинки, і переливалася не на сонце, а сама по собі, що було дуже незвично.

- Якого би я не мав вигляду, вона буде на мені. Це гирізолук. На моїй планеті такі каміння тільки зберігають, але ідея прикрашати себе підсилювачем енергії зовсім не погана.

Мері подумки вказала на жінку, але Людвіг на це тільки зайшов у квартиру і зачинив за собою двері.

- Я навіть працювати з нею не буду. Заслужила, курка! - у квартирі говорив вже Фіц, вірніше голосно обурювався.

Фіц відвів Мері за руку до дідуся, але вони ще довго чули крики під дверима: "заберіть свого старого!"- жінка не знала що вони вже це зробили, і "мене обдурили!" - вважала, що не отримала нічого за його проживання, крім новенького пледу, і подушок, які сама раніше стягла з квартири.

Дідусь спав у маленькій гостьовій кімнаті, саме в ній він прожив ті три дні, які відокремлювали його від проживання у спеціалізованому притулку для людей похилого віку. А там виявився після смерті своєї дружини, бабусі Мері. Папа турбувався про свого батька настільки сильно, що, зрештою, свого часу було прийнято рішення забрати дідуся, який "з кожним днем втрачав розум", на думку Хани.

Коли дідусь прокинувся, він не помітив Мері, що сиділа поруч, встав і пішов на кухню, і потім так і поводився, як уві сні, ходив по квартирі, ні на що не реагуючи, і нічого не помічаючи, тільки голосно зітхав іноді. Навіть те, що Мері сходила в магазин за продуктами через балкон не помітив, або подумав, що це і є двері, а може взагалі був подумки в цей момент в іншому місці.

Наступного ранку Мері прокинулася з надією, яка не виправдалася, виявилося, що дідусь сидів на кухні, можливо, всю ніч, але так нічого з приготовленого нею не з'їв.

- Діда... - вдесяте з учора, покликала його Мері, - будь ласка, подивися на мене.

Мері кликала його і подумки, але ніякої відповіді не було, здавалося, дідусь взагалі ні про що не думає, це лякало.

- Я Мері, твоя внучка. Ти мене впізнаєшь? - але відповіді знову немає. Мері вже не сподівалася, тільки старанно думала що робити, як його знову пожвавити, поки не з'явилася ідея.

Мері взяла дідуся за руку, і, використовуючи здатність телепортації, дуже швидко опинилася з ним на березі моря. Причому місце, яке вона обрала, було знаковим для них обох. Саме тут, біля двох великих каменів, на одному з яких дідусь любив сидіти, а на друге Мері частенько невдало намагалася залізти, вони вдвох були дуже щасливі.