Розділ 2

      Надя  прийшла на 10 хвилин раніше. На ній були ті ж блузка і піджачок. Ваватич закурив. Він вирішив не витрачати час на передмови. Якщо щось піде не так  її можна буде просто виставити. Що б і кому вона не говорила, значення не має.

— Ви з ким живете, Надю?

- З мамою.

- Ви сказали, куди йдете? Надя подивилася на нього запитливо.

— Справа в тому, що, можливо, доведеться затриматися.

Надійка  посміхнулася.

— Якщо чесно, я взагалі нічого не казала. Мама так переживає... Точніше, я сказала, що намагаюся домовитися в одному місці. Якщо ви мене точно візьмете, то я їй скажу.                       

- Гаразд. Ви бачили Таїрова?             

 - На афішах.                                       

— Ну, ви б його впізнали?                       

— Навіщо мені його впізнавати?           

— Так треба, річ у тому, що його вирішено вбити.

Надійка  хихикнула.

— Ну що ж, світ не надто постраждає від його відсутності.

— Я теж так вважаю, і вб'єте його ви ...

Надійка  підвела голову.

— За півтори тисячі доларів.

На візитці  Ваватича значилося: «Генеральний директор міжрегіональної фірми «Анонс» (юридична консультація, охорона, посередництво)». До офісу примикало приміщення, де працювали курси з підготовки охоронців, а також аеробіки та шейпінгу, у підвалі знаходився стрілецький тир.

    Що ж відповість ця лялечка? Йому здалося, що Надійка вперше виявила до нього інтерес. Вона зблідла, плями рум’яню різко виділялися на вилицях. І від того, що її обличчя вже не здавалося ляльковим, воно стало, мабуть, цікавішим.

— Ви можете вважати це невдалим  жартом, підвестися і піти, боятися

вам нічого.

Він зробив паузу, якийсь час на роздуми їй надати можна. Надійка  оглянула кімнату.   Вона вже налаштувалася на те, що можна деякий час попрацювати секретаркою. Значить, навіть це — знову порожній номер. Встати та піти можна. Вона не сумнівалася, що їй боятися нема чого. Леви не гарчать на метеликів, для них вона настільки маленька людина, що абсолютно безпечна, яка різниця, що і кому вона скаже. Але знову ні з чим повертатися додому... Літо закінчувалося, всі її спроби влаштуватися за спеціальністю ні до чого не привели, тоді вона почала переглядати оголошення, в яких були потрібні секретарки, але виявилося, що там її теж ніхто не чекав. У фірмах, де явно не було чим платити, вішали локшину на вуха, самовдоволені старі хричі нахабно обмацували її очима, а для тих, хто молодший, вона була вже стара, можна знайти й сімнадцятирічну. У кращому разі була потрібна висока швидкість набору, а це означає — днями сидіти зігнувшись; і за рік зіпсувати очі. Хіба вона вчилася для цього? Мама намагалася її підбадьорити, але Надійка  бачила, що вона переживає і почувається винною в тому, що не може допомогти. Вона уявила собі, що знову йде своєю вулицею, повертається додому знову ні з чим. Ні, що завгодно, тільки не це, не буде цього, гроші дадуть їй перепочинок, і можна буде щось придумати. Вона подивилася на Ваватича, він не квапив її, він чекав.

- Скільки ви сказали?

— Півтори тисячі.

- Негусто.

— В іншому місці вам пропонували більше?

— Ні, досвіду такої роботи я не маю.

— Коли ви востаннє тримали пістолет у руках, тільки правду?

— Роки  два тому.

 — Ходімо. Обережно.

Ваватич узяв Надю за руку і звів униз по крутих сходах. Його рука виявилася на подив міцною і по-чоловічому надійною, він м'яко пружинив по сходах, легко несучи своє важке тіло колишнього борця. Клацнув вимикач. Осяяли відблиски мішеней, тир невеликий, але зручний. Надійка  не помітила, звідки він дістав пістолет.

- Таку штуку бачили?

— Загалом, так.

- Що це?

- "Вальтер".

- Правильно. Як поводитися, знаєте?

- Знаю.

Надійка  стріляла тільки зі спортивної зброї, але смертельні іграшки завжди подобалися їй. Вона вивчила багато видів пістолетів і револьверів за книгою «Вогнепальна зброя».   Ось вже справді не знаєш, що знадобиться.  Раніше Надя бачила «Вальтер» тільки на малюнку і зараз із задоволенням відчула в руках прохолодний метал. Ваватич неквапливо зарядив. Перші три кулі потрапили в молоко, потім почали методично розмішатися довкола десятки.

Ваватич глянув на мішені.

- Зійде.

Вони піднялися нагору.  Починало темніти. Він говорив просто і діловито:

— Тож слухайте уважно. Вас підвезуть до оперного театру на момент його виходу. Він виходить, за ним йдуть його охоронці. Ви підходите до його машини, вам покажуть. Стоїте і чекаєте на нього.

Ваватич дістав із шухляди столу медичний атлас.

- Ви знаєте, де в людини серце?

— Так, в університеті навчали на медсестру... воєнного часу.

— Воєнного... Ваватич хмикнув.

— Так от, треба потрапити сюди, в серце.  Він має бути не поранений, а  вбитий наповал. Ви стріляєте впритул, промахнутися важко. Коли він підійде до машини, попросіть автограф і стріляйте. Охорона — наші люди, і вас не чіпатимуть. Та машина, що привезе вас, стоятиме поруч, сідайте в неї, і далі не ваша турбота. Погоні не буде. Вони вручать вам гроші та відвезуть додому.  

     Надійка  кивнула. Ваватич поглянув на годинник і відчинив шафу. Вийняв чорну перуку і кинув на стіл.

- Приміряйте.

Надя на диво швидко заправила під перуку свою золоту гриву.

- І це.

Ваватич дістав із шафи зелений плащ. У кімнаті не було дзеркала, але Надійка  його не потребувала. Вона була схожа на городнє опудало, але це її не хвилювало.

Ваватич взяв пістолет.

- Дивіться, я заряджаю. Два патрони про всяк випадок.

— Три, — раптом владно сказала Надійка.                                                        І

—  Чому?                                           

Він не чекав від неї такого тону.        

— Щасливе число. У перуці та зеленому плащі вигляд у неї був смішний та безглуздий. Вона занадто   далеко зайшла, щоб зараз відмовитися, хоча хто знає, що спаде на думку цій ляльці. Та яка різниця, зрештою.