Киця Нявка і Білявка

У великому місті, у багатоповерховому будинку проживала собі поважна стара кицька на ім’я Нявка. 

- А хто ж Білявка? - Запитаєте ви. 

Це не її хазяйка, а маленька білесенька кішечка, яку придбала годину тому онука її господарів. 

Стара сіра кицька повільно зістрибнула з підвіконня. Окрім років їй заважала рухатися зайва вага. І не кажіть, що це через поважний вік. Ні! Просто, її улюбленим заняттям була дегустація м'ясо-рибної продукції.

- Ш-ш-ш! Ти, хто така? – зашипіла Нявка, дивлячись на маленьке біле кошеня.

- Я... мур-р-р, ще не маю імені. Мене сьогодні купила Настуся. – промуркотіло, жмурячи свої блакитні очі.

- Онука моїх господарів частенько приносить додому всякий непотріб. Завтра, щоб я тебе тут не бачила! Ш-Ш-Ш... – вже давно бляклі зелені очі заблистіли хижою іскринкою.

- Няв... Я - не непотріб... – заплакало кошенятко, а стара кицька спокійно пішла повз неї до кухні. Від хвилювання вона неабияк зголодніла.

Важкими поважними кроками Нявка дійшла до своєї мисочки повної м'ясця. 

- Ай-я-яй! Як ти, подруго, некрасиво себе повела з маленьким кошеням! – старечий голос домового неприємно різав вуха старій кицьці.

- Хрум-хрум. У моїх господарів є я! Вона їм не потрібна. – спокійно, не відриваючись від смачного обіду мовила Нявка.  Біля неї стояв не вищий за неї домовий Добродій. Кудлаті брови затуляли йому очі, а через довгу сиву бороду він частенько перечіплявся. Єдине, що можна було розгледіти через густе волосся, - це ніс бараболею.

- Ти вже стара. Ось, навіть, лише один вус залишився, тому не почула, коли я прийшов. 

- Я не покину їх. Мені ще рано відправлятися до котячого раю.

- А чи до раю?

- Ти на що натякаєш? Ш-Ш-Ш! – одна лапа погрозливо піднялася вгору.

- Но-но! Нявко, ти - дуже хороша кицька. Але кошенятко зараз плаче на самоті. І, вгадайте, хто в цьому винен?

- Так, ти правий. Не можна обзиватися, це не ввічливо...

- Це погано! – перебив домовий.

- Так-так.

- Краще навчи її всьому, що знаєш.

- Не буду!

- Ну, хоч познайомся по-котячому. І, здається, не така вже й проста ця киця.

- Ти про що? – зацікавилася Нявка.

- А те, що вона пахне не котами! – втрутився маленький домовий Хоробрик. Він був зовсім маленьким, як мишка, і такого ж кольору. Борода ще не виросла, але кудлате волосся на голові затуляло все тіло, що не видно було навіть очей, і чи має Хоробрик хоч якийсь одяг. Взагалі, всі домові такі волохаті, що це робить їх схожими на шерстяних колобків, з яких бабусі в'яжуть кусючі светри.

- Ось, бачиш! Я нюх втратив, а Хоробрик все чує. Нещодавно попередив господарку, що та забула вимкнути праску. Без нього згоріли б усі. – Добродій пишався своїм вихованцем, і хотів поїхати до Домокраю на заслужений відпочинок.

- А чим тоді вона пахне? – цікавість кицьки підсилювалася нетерплячкою.

- Чимось таким приємним і легким, як дорогі та якісні парфуми. О-о-о! Згадав! Пам’ятаєте, до нас на Різдво прилітав янгол? Ось так само. – зрадів Хоробрик.

- Няв, хех! Коти так не пахнуть! Ну ти й вигадав!- ледве стримуючи сміх двома лапками на животі, сказала Нявка.

- То йди розпитай у... Як її звати? – задумався Добродій.

- Сказала, що ще не назвали. – з огидою сказала Нявка.

- Хай буде Білявкою! – зрадів Хоробрик, бажаючи дати комусь уперше ім'я.

- Ні, господарі мають її назвати! – застеріг Добродій, - тоді вона буде їх дуже сильно оберігати та лікувати. Але не сумуй, коли станеш таким, як я, то даси ім'я своєму наступнику.

- А він тебе вижене з дому, - налякала малого Нявка.

- Не мели дурниць! Дорогу молодим, а нам відпочити пора! Нехай вони також попрацюють! – розлютився Добродій.

Киця Нявка лише фиркнула та пішла поглянути на свою «заміну». 

Вона згадала, як на вербну неділю один з пухнастих котиків верби відірвався від гілки та впав на підлогу. Там він почав пищати і дещо збільшився. Нявка дуже злякалася, а Добродій радісно підхопив цей пухнастий колобок і почав обіймати. Так у них народився домовий Хоробрик. Тепер Нявка згадує це з якимось трепетом і дуже дорожить цими спогадами, а ось поява її можливої «заміни» неабияк пригнічувала.

Нявка прийшла туди, де нещодавно плакало бідне котенятко. У світлій кімнаті нікого не було. Неприємне передчуття, що зветься «котячою інтуїцією», стояло грудочкою в горлі. Гладка кицька хутко закружляла по кімнаті, намагаючись вловити запах Білявки. Чомусь це ім'я першим спало їй на думку. 

- Няв-няв! Білявко, ти де? – ніхто не відгукувався. 

Нявка заглянула навіть під величезний диван, залізти під нього вона не змогла, надто була гладкою. 

Старенька хазяйка побачила метушню Нявки. Саме тоді вона згадала про маленьке кошеня, яке кудись пропало. Ніде Білявки не було. 

- Няв! Шкряб-шкряб! – бідолашна киця була зачинена на балконі.

 Лютий місяць лютував по-справжньому, а тому маленька добряче замерзла, і щосили тремтіла.

- Ой, лишенько! Добре, що хоч не стрибнула униз, ми ж живемо на дев'ятому поверсі! – голосила бабця. Господиня скоріше взяла кошеня і намагалася відігріти.

- Няв! Я змер-р-зла! -нявкала Білявка.

- Справжня Білявка! Нащо було йти на балкон? – сказала Нявка. Хоч шкідлива, але також перелякалася за котеня.

- Ти ж моя малесенька! А, як тебе звати? Завтра в онуки запитаю. – Махнула рукою хазяйка та продовжила бавитися з кошенятком. 

Всі забули про цей конфуз та продовжили займатися своїми хатніми справами. Так пройшов день.