4. Мейсон. Відверта розмова

Поки моя неочікувана гостя порається у ванній, відкриваю свій лептоп та входжу у систему безпеки маєтку, щоб перевірити записи на камерах спостереження. Хм, здається, ситуація трохи проясняється, але потрібно ще почути версію риськи.

Дівчина виходить із ванної хвилин через десять. Без макіяжу вона на вигляд ще молодша. Їй років вісімнадцять. Худенька. Невисокого зросту. Темноволоса та темноока. Гарненька дівчинка.

Шеррі присідає на край дивану, з протилежного від мене боку, та знервовано переминає свої тонкі пальчики.

Відкладаю свій лептоп та розвертаюсь до неї.

— Шеррі, вибач ще раз, будь ласка, за те, що налякав. Моя злість була спрямована не на тебе, а на того, хто тебе образив. Розумієш?

Вона мовчить та не дивиться на мене.

— Моїй сестрі шістнадцять. ЇЇ звуть Торі. Мабуть, ти не набагато старша за неї. Я б не хотів, щоб з нею сталася така біда, як з тобою, і її ніхто не захистив. Або з будь-якою іншою дівчиною.

Кидає швидкий погляд у мій бік, і знову відводить очі.

— Це мій дідусь схопив мене за руку, — чую тихе. — Навряд чи він буде хапати ще когось, окрім мене, — додає вона, ледь посміхаючись.

Отакої! Виявляється, онучка альфи канадських рисей і спадкоємиця одного з найбільших холдингів США.

Коли загинуло подружжя Браунів, мені тільки-но виповнилося двадцять п’ять. Я замість батька почав управляти кланом та юридичною фірмою. Був настільки заклопотаний своїми справами, що зовнішніми новинами особливо не цікавився. Але навіть я чув про загибель Нейта Брауна, одного з найзаможніших людей Америки, та його дружини.

Підсуваюся до неї ближче та обережно беру за руку, щоб роздивитися відбиток, який вже починає наливатися кольорами. Кицька здригається, але руки не прибирає.

— Шеррі, такі синці на залишаються від того, якщо просто схопити за руку. Для цього потрібно спеціально стиснути руку так, щоб хотіти завдати болю.

Кицька знову здригається та підводить на мене свої оченята.

— Я … Я… — починає вона розгублено, а потім нарешті наважується.

Говорить вона уривчасто і заплутано, але я встигаю запам’ятати і відфільтрувати важливу інформацію. Спочатку починає розповідати нещодавні події, а потім поступово переходить до розповіді про життя в клані. Слова «аварія» шкрябає на рівні звіриного інстинкту та юридичної інтуїції, виробленої роками практики.

— Почекай, Шеррі. Ти потрапила в аварію разом із батьками? Ти була в тій машині?

Кицька киває і продовжує далі.

— Так, батьки загинули, а я вижила. Але довго була в лікарні й… нічого не пам’ятаю, що було до аварії. Навіть маму і тата майже не пам’ятаю.

— Скільки тоді тобі виповнилося років?

— Тринадцять.

Поступово ситуація починає прояснятися. Як же мені не подобається те, що я зрозумів. Її взяв під опіку клан канадських рисей, хоча, наскільки я знаю Теодор, їхній альфа і дідусь Шеррі, проти міжвидових шлюбів. Він відмовився від своєї дочки, коли та вийшла заміж за пуму. А потім неочікувано різко почав любити єдину онучку, спадкоємицю багатомільйонної компанії, та турбуватися про неї.

— Шеррі, а як стосовно сім’ї твого батька? Якщо не помиляюсь, то в тебе є рідний дядько, молодший брат твого батька?

Шеррі невпевнено знизує плечима.

— Так, але я з ним не спілкуюся. Дідусь казав, що він хотів зашкодити мені та оскаржити заповіт батьків. Декілька разів мені телефонували з невідомих номерів, але я не відповідала.

Ох, щось сумніваюсь у тому, хто саме тут поганець. Як же легко нав’язати дитині «реальність», коли вона нічого не пам’ятає і взагалі ледве оговталася після аварії. На секунду уявляю, що моя Торі залишилася без захисту сім’ї та нею ось так користуються. Відчуваю, як видовжуються ікла. Повбивав би всіх!

— Шеррі, вибач, за це запитання, але ти вже повнолітня, так?

— Так, мені двадцять, — відповідає червоніючи.

Ох, ця тендітна дівоча душа.

— І ти… дієздатна?

— Так! — відповідає обурившись, а потім уже спокійніше додає: — Після аварії в мене виникли деякі проблеми... Але після перетворення організм повністю відновився. Навіть шрами зникли! Лікарі сказали, що так іноді буває, і мені пощастило.

Вона замовкає на деякий час, а потім продовжує:

— Був суд… Наче дядько Пол хотів забрати мене в дідуся. Я тоді декілька разів спілкувалася з різними психологами та психіатрами. Я навіть коледж екстерном устигла закінчити! На відмінно! — завершує вона гордовито та знову червоніє. — Тому суд визнав мене дієздатною та правоздатною.

Посміхаюся. Киці й справді є чим пишатися. Все-таки кров не вода, і вона донька свого батька. Ось тільки сумніваюсь, що суд би ухвалив таке рішення, якби не втручання Браунів. Ох, як же вигідно було Теодору визнати свою онучку недієздатною та продовжити над нею опіку. Побачити б папери з того суду ― хоч щось було б зрозуміло!

— Я перефотографувала всі документи, до яких мала доступ, та ті, які підписувала, і зберігла їх у хмару, — додає вона, наче прочитавши мої думки.