3. Мейсон. Неочікувана гостя

Нарешті тиша!

Після офіційної частини та відкриття балу все-таки зміг усамітнитися у своєму кабінеті. Не люблю подібний гамір та метушню, віддаю перевагу зустрічам у спокійній діловій обстановці. А цього року ще й моєму клану випала «честь» організовувати щорічний бал. І не відмовишся ж — благодійний як ніяк!

Знімаю дурнувату маску, послабляю краватку та, потягуючи холодний віскі, умощуюсь зручніше в кріслі. Примружую очі від задоволення. Тихо потріскує багаття в каміні. Вечір стає дедалі приємнішим.

З напівмедитивного стану мене вириває грюкання дверей об стіну. Підстрибую та встигаю помітити звіра, який із розбігу зплигує мені на стіл та, розкидавши ділові папери і вибивши в мене з рук склянку з віскі, швидко пірнає під стіл.

Що за… чорт!

Відкочую крісло, щоб заглянути вниз. Зустрічаюсь поглядом із жовтими котячими очима. Звір тремтить, вуха з китицями притиснуті до голови. Але однаково мужньо скалить на мене свої ікла і шипить. Рисеня. Маленьке. Звідки тут дитина?

Відпочив називається.

Підводжуся та спочатку зачиняю вхідні двері. Повертаюся до звіреняти та впевненим рухом хапаю його за холку, щоб дістати з-під столу. Рисеня продовжує шипіти та намагається вирватися.

Кидаю його на шкіряний диван. І воно одразу ж забивається в куток.

Схрещую руку на грудях, спостерігаючи за незваним гостем чи гостею. Розумію, що це канадська рись. Запаху звіра не відчуваю. Отже, це один із гостей, але, найімовірніше, це все-таки гостя, бо дійсно надто вже маленька, навіть для канадської рисі.

Що трапилося? Що за дивна поведінка?

— Перетворюйся, — кажу спокійно, та вона і не думає мене слухатися. — Або ти зараз повертаєш собі людську подобу, або я викину тебе за двері. І мені байдуже від кого ти там тікала, — додаю вже суворіше.

Технології давно стрибнули вперед, тому всі перевертні носять тепер тільки «смарт»-одяг, який підлаштовується під тіло під час перетворення на звіра, а потім має попередній вигляд, коли набуваємо людської подоби. Тому не бачу жодних причин, щоб проігнорувати моє прохання.

Помічаю в очах звіра страх, але за декілька секунда рись усе-таки починає перетворюватися.

Хм, усе-таки не дитина. Але зовсім молода дівчина років двадцяти.

Коли придивляюся уважніше, помічаю, що її макіяж розмазаний, очі заплакані, а на руці видніється червоний відбиток долоні.

Відчуваю, як у грудях зароджується рик. Який покидьок насмілився на неї напасти! Вона ж трохи старша за мою сестру! Зовсім юна!

— Хто?! — ричу, не контролюючи свій голос.

Дівчина починає тремтіти ще сильніше, з очей течуть сльози.

— Я… Я … Шеррі… Вибачте… вибачте, будь ласка. Я зараз піду… Я піду… — бубонить вона зовсім перелякано.

Чорт! Я не те мав на увазі! Що ж я за телепень!

Опускаюсь нижче, щоб зустрітися з нею поглядами.

— Все добре. Вибач. Не хотів тебе налякати, — намагаюся говорити спокійно та ласкаво. — Ти ― Шеррі, еге ж? Дуже гарне ім’я. Це ж означає «кохана», так?

— Таааак, — відповідає вона здивовано, не очікувавши такої різкої зміни розмови.

Хоч уже не тремтить.

— А мене звуть Мейсон. Мейсон Хант. Я господар цього будинку і сьогоднішнього балу. Ти також була на балу?

Короткий кивок.

— І… — не дочекавшись відповіді, підказую. — Тебе хтось образив?

Замислюється, а потім знову киває.

— Його звуть…

Дівчина мовчить.

Так…

— Шеррі, ти не знаєш імені? Який він на вигляд, у якій масці був?

Вона заперечно хитає головою. 

 — Я знаю їхні імена, — говорить вона впевнено та стискає губи.

Їхні?! Ледве задавлюю рик, щоб знову не налякати юну кішку.

— Може, ти мені їх назвеш?

— Це вас не стосується, — бурчить, дивлячись на мене з-під лоба.

Це ще що за новина?

Треба видихнути та заспокоїтись. Сідаю поряд із нею на диван, але дотримуюсь дистанції.

— Шеррі, бачиш он ті двері? — показую їй на непримітні двері, оформлені під колір стін. — Це ванна. Можеш піти вмитися та трохи заспокоїтись. Обіцяю, що тебе ніхто не потурбує. А потім ти вийдеш, і ми спокійно поговоримо, добре?

Вона уважно дивиться на мене, але все-таки киває та прямує до ванни, обійшовши мене по колу.

Хух. Що ж з тобою трапилось, маленька?