Глава 8: Побачення

Наступного дня Любасик більше не грав із Кет у піддавки. На фізкультурі він був найкращим, на інших уроках вони йшли нарівні. Кет сама до кінця не розуміла, чому, але це подобалося їй набагато більше. Вона навіть не намагалася уникати його на перервах. 

— Між вами щось змінилося, — помітила Таня. 

— А він таки красунчик, — додала Кріс. — І знаєш, Кет, ви з ним поруч виглядаєте як картинка з інсти! 

— Як обкладинка до голлівудського горору! — грубо зауважила Кет. 

Уроки скінчилися. Поки дівчата одягалися в роздягальні, вони сприйняли фразу Кет як її черговий специфічний жарт. Хоч подруги й вважали її трохи дивачкою, вони любили цю її особливість. 

— Привіт, Кошеня! — Любомир привітався навмисно гучно, щоб усі почули. 

— Ти прогулятися хочеш чи померти? — прошепотіла Кет у відповідь. 

— А ти зможеш? — хлопець одягнув куртку і, не чекаючи дозволу, взяв її рюкзак. — Така смерть була б найкращою, про яку я тільки міг мріяти. 

— Пішли вже! — Кет це роздратувало, але вона ледь помітно посміхнулася. 

— У них обох, схоже, дуже дивний гумор, — прошепотів хтось із подруг їм услід.

Богдан і Рая пили каву. Щурі тихенько метушилися в клітці. Рая поставила горнятко в мийку і підійшла до вікна. Вона замислено розглядала звичайну вуличну метушню. 

— Катруся сьогодні буде пізно, — вона потягнулася й позіхнула. — У нас багато вільного часу. 

— О! — Богдан підвівся і підійшов ближче. — Вона з тим хлопцем, знову наодинці? Чому ти так легковажно ставишся до її дружби з тим, частина якого хоче її з’їсти? 

— Бо він насправді неймовірний! 

— Неймовірний? — Богдан обійняв Раю, притиснув її до себе. 

— Я трохи налякала його тоді на пікніку, але його контроль над хижаком вражає. Він насправді ніколи не скривдить Катрусю. Якби міг — уже зробив би. Я б навіть сказала, що він нікому не дасть скривдити її. 

— Іноді твоя логіка дивна. Якось схоже на одержимість... 

— Це прощання, — Рая легко вивернулася й обійняла чоловіка у відповідь. Тепер вона дивилася йому прямо в очі. — Абсолютно ніхто в цілому світі не зрозуміє її краще! 

— Проте він усе одно небезпечний! 

— Принаймні йому не доведеться розбивати її на друзки, щоб потім збирати заново, хоча хлопчику варто трохи подорослішати, — Рая посміхнулася. Звабливо і сумно водночас. 

— Це пояснює, звідки в неї така жорстокість. Вона бере з тебе приклад, — Богдан трохи образився. 

Рая піднялася на носочки і, ігноруючи це, прошепотіла Богдану прямо на вухо: 

— Хочеш маленький кусь? 

Натовп у метро був неймовірний. Люди хвилею линули всередину. Любомир і Кет опинилися в самому кінці вагона. Він знову нависав над нею, перебуваючи надто близько. На його обличчі блукала якась дебільна посмішка, що неймовірно дратувала Кет. 

— Ти занадто близько, Любасику, — крізь зуби процідила Кет. 

— Це дурнувате прізвисько звучить неймовірно з твоїх вуст. 

Він і сам хотів би перестати так усміхатися, але не міг впоратися з цією емоцією. Людська хвиля натиснула ще сильніше, і між ними не залишилося вільного простору. 

— Пробач, я в цьому не винен, — Любомир вибачився, хоча й сам не розумів за що. 

Принаймні їм не довелося тягати з собою портфелі: біля школи їх наздогнали подружки Кет і запропонували забрати рюкзаки до себе додому. Дівчина розуміла цю люб’язність — завтра вони влаштують їй допит. 

«Станція метро “Золоті Ворота”» 

Вони вийшли, піднялися ескалатором на вулицю. Люди довкола гомоніли й метушилися. Ярослав Мудрий уже був не в захисному коробі й знову гордо тримав свій «торт». 

— Пішли до музею, — запропонував Любомир. — Він доволі цікавий. 

— Не думала, що тобі таке до вподоби. 

— Мені цікава навіть не стільки історія, скільки те, як люди її зберігають. 

Вона погодилася, хоча й вважала це місце нудним. Прийти сюди раз чи два — непогано, але не більше. Кет нишком зиркнула на хлопця. Він із зацікавленням розглядав експонати й усе ще посміхався тією дурнуватою посмішкою. 

«Він красунчик, але ця його надто щаслива мармиза — бісить», — зізналася Кет сама собі. 

— Знудилася? — спитав Любомир, навіть не дивлячись на неї. — Пішли вже. 

Він узяв її за руку, і вони попрямували до виходу. Кет хотіла висмикнути долоню, але чомусь стрималася. Так вони пройшли під аркою якогось будинку, крізь дворик і опинилися на Пейзажній алеї.

— Ти що, вирішив сьогодні витратити всі свої гроші? — Кет тримала в руках ріжок із полуничним морозивом. 

— А що, краще було б пригостити тебе банкою сардин? Сваришся, наче ми одружені! — на обличчі Любомира знову засяяла та сама посмішка. 

— Ти про що там розмріявся, придурку! 

Пара крапель рожевого морозива зрадницьки прилипла до кінчика носа Кет. 

Вони гуляли вже досить довго. Присісти б десь на лавку і перепочити — було б непогано. На жаль, усі місця були зайняті, окрім одного. Цього синього кота люди почали уникати ще два роки тому. Кет і Любомир переглянулися і мовчки побрели до тієї «проклятої» лави. 

— До речі, — Кет витягнула ноги й надкусила морозиво, — пам’ятаєш, я вчора ляпнула ту дурню про демонів... 

— Ти про пожирача сердець та інцидент на цьому місці? 

— О! Так навіть простіше. 

— То ти натякаєш, що це робота демона? 

— Він шкодить людям, — Кет знову надкусила морозиво. — Хоча, якщо подивитися на його жертв... він радше санітар, ніж шкідник. 

— Згоден. - Любомир торкнувся кінчика її носа пальцем, прибираючи крем, і одразу ж облизав його, дивлячись їй прямо в очі. 

— От зараз я не розумію, — в очах Кет блиснув той самий дикий вогник, — ти дивишся на мене як на дівчину чи як на їжу?