Глава 7 Гра в нормальність

Школа розпочалася як зазвичай. Кет знову була найкращою. На всіх предметах відповідала першою. Навіть на фізкультурі, на кросі, обігнала Любомира. Він дивився на неї якимось дивним поглядом, не тим, що раніше, і, коли їхні очі зустрічалися, одразу відвертався. Це неймовірно дратувало! 

На великій перерві в їдальні вона весь час зиркала на нього. Любомир, як завжди, був у компанії — вони щось захоплено обговорювали. 

Кет зрештою не витримала. Дівчина різко підвелася зі свого місця, попрямувала просто до хлопця, стукнула долонею по столу і подивилася йому в очі: 

— Припини мені піддаватися! Лю-ба-си-ку! — зло кинула вона і пішла назад. 

— Це що було? — запитав хтось з однокласників. 

Любомир посміхнувся і сказав якомога гучніше, щоб усі почули: 

— Якби це було аніме, у мене б зараз від неї точно пішла кров носом! 

— Дотепно, придурку! — огризнулася Кет, ледь стримавши посмішку. 

До кінця дня вона з ним більше не розмовляла. Принаймні він перестав час від часу зиркати на неї тим підозріло ласкавим поглядом. 

Після уроків у роздягальні вона помітила, що він знову повісив свою куртку поруч. «Зустрічі не уникнути», — Кет зрозуміла це одразу. 

— Чого ти хочеш? — грубо кинула вона. 

— Хочу провести свою дівчину додому. Чи ти вже забула? — він підморгнув. 

Кет мовчки сунула йому в руки свій рюкзак і пішла вперед, незадоволено скривившись. 

Діти в коридорі шушукалися, обговорюючи, яка вони «класна пара». 

Любомир спокійно прийняв роль носія її речей — власне, він і не був проти. 

— Слухай, Кет, я тут дещо зрозумів: якщо твоє ім’я перекласти з англійської, вийде «кішка». — Він зупинився, трохи замислився і посміхнувся надто щиро. 

Кет озирнулася. 

— Тобі дуже личить, — додав він. 

— Це що зараз було? — перепитала вона надто грубо. — Типу «нормальний підкат», Любасику? 

— Твоя маман цього не схвалить, — він повністю проігнорував її тон, — але давай якось прогуляємося? 

— Ти що, справді хочеш піти на побачення з їжею? — вона обернулася до нього повністю. 

— Бляха, Кет, припини це! — вперше за день щиро роздратувався він, навіть трохи підвищив голос. 

— Доброго дня! — до них підійшла вчителька молодших класів. — Як справи, Катерино? 

Вона, мабуть, почула, як діти почали сваритися, і вирішила втрутитися. Кет не подобалося її втручання; власне знайомство саме з цією вчителькою могло викликати додатковий шар проблем. 

— Все добре, дякую, — дівчина трохи охолола. — Передавайте привіт вашому другу. 

— Не зовсім розумію, про що ти, — відповіла вчителька і вже звернулася до хлопця. — А ти новенький? Як тобі наша школа? Ви з Катериною друзі? 

— Він типу мій особистий демон! — Кет грубо влізла в розмову, потягнувши Любомира за руку до себе. 

— Дивні в тебе жарти… — у вчительки сіпнулося око. 

Під’їхала автівка, посигналила. Вчителька пішла до неї — чоловік відкрив двері, допоміг сісти, і вони поїхали. 

— То я твій особистий демон? — запитав Любомир, водночас здивований і зачарований цим порівнянням. 

— Не зважай, — Кет знову проігнорувала питання. — Ти наче хотів прогулятися. Якщо маман дозволить, я з тобою погуляю. — Дівчина різко змінила тему. 

Кет прийшла додому в доброму гуморі, навіть підспівувала собі під ніс. Вона роздяглася, кинула рюкзак у коридорі й попрямувала до кухні. Обережно прочинила двері — порожньо. Полегшено видихнула. 

Рая вела щось на кшталт блогу чи історичної колонки в інтернет-виданні. Чим займався Богдан, Кет не знала, але розуміла: обидва працюють. 

— Привіт, — вампірка зайшла до кухні. — Хтось у доброму гуморі, Катрусю? — з посмішкою запитала Рая. 

— Типу того, — Кет якраз вирішувала, що дістати з холодильника. 

— Невже це через того небезпечного хлопця? — Рая увімкнула кавоварку. 

— Небезпечного? — Кет зачинила холодильник. — До речі, про небезпечних. Де твій «тюбік»? 

Рая пирснула сміхом. 

— Досить його так називати! — вона сіла навпроти. — То що з настроєм? 

Кет, сіла за стіл, проковтнула їжу і коротко переповіла день. 

— А в нього і справді є почуття гумору, — засміялася Рая. — І підкати значно кращі, ніж «ти можеш вбити не тільки іклами, красуне». — Жінка старанно імітувала мову вщент п’яної людини. — Принаймні твій небезпечний хлопець робить це тверезим! — додала вона. 

Обидві розсміялися. Напруга трохи спала. 

— Він запропонував прогулятися після школи, — дівчина тяжко зітхнула і відкусила шматок бутерброда. 

— І? 

— Я сказала, що піду, якщо ти дозволиш… 

— А хіба тобі потрібен мій дозвіл? 

Кет мовчала. 

— То яке твоє рішення? — Рая зробила коротку паузу, надпила кави. — Колись одна дівчинка порадила мені перестати брехати собі, — спокійно сказала вона. — Може, їй варто зробити те саме? 

— Я йому напишу, — Кет підвелася. 

— Краще подзвони й вибачся, — кинула Рая. 

Кет озирнулася. 

— За «побачення з їжею». Це справді боляче. 

Коли в Любомира задзвонив телефон, він спочатку подумав, що йому ввижається і на дзвінок краще не відповідати. На екрані: «Kitty». 

«Якщо вона це побачить — я труп», — подумав він і прийняв виклик. 

— Привіт. 

— Маман дозволила. Завтра після школи… І вибач за сьогодні. 

Вона не стала чекати відповіді й скинула. 

Любомир усміхнувся: 

— Ну й справді… кошеня. 

Наступного дня Любасик більше не грав із Кет у піддавки. На фізкультурі він був найкращим, на інших уроках вони йшли нарівні. Кет сама до кінця не розуміла, чому, але це подобалося їй набагато більше. Вона навіть не намагалася уникати його на перервах.