Глава 6 Пікнік

Кет подзвонила Любомиру зранку. Попросила підійти прямо під її будинок. Адресу вона не називала — він і так її знав. Тож Любомир стояв біля парадного й чекав. Кет відчинила важкі металеві двері, тягнучи в руках пару об’ємних пакетів. 

— Привіт, — дівчина сунула хлопцю пакунки. 

— Привіт, — він забрав їх. — Хіба ми не мали зустрітися на пляжі? 

— Мали. Але ці два придурки знову завелися, а у них це завжди закінчується однаково, — Кет потягнулася. — Тож я дала їм трохи часу. 

— Часу? Не зрозумів. 

— Секс. 

Любомир похмурився: 

— Пробач, що? 

— Вони дорослі. Дорослі завжди цим займаються, — абсолютно спокійно додала дівчина. 

— Бляха, Кет, тобі п’ятнадцять, і ти говориш про це з хлопцем! — Любомир зупинився на кілька секунд. — Ти просто кріпова! 

Вона озирнулася, хижо посміхнулася: 

— Ага! Нарешті помітив, вітаю. 

Вони йшли мовчки. Любомир трохи замислився, а потім запитав: 

— А через що вони посварилися? 

— Хто? — Кет не обернулася. 

— Твої батьки. 

— А! — Кет зупинилася, обернулася. — Через мій лук. Бро сказав, що для зустрічі з тобою це занадто, і я відволікатиму тебе від серйозної розмови. Маман шкодувала, що не може носити подібне на сонці, і я втекла від них. 

Вона рушила вперед, а вітер грайливо розвіяв пасма її волосся. Тільки зараз Любомир помітив її одяг: білі кросівки з високими шкарпетками, шорти з високою талією, кроп-топ і легку коротку куртку. Волосся було зібране у високий хвіст. Кет пахла свіжою випічкою з сирою м’ясною начинкою, трохи недопеченою. Це, до біса, його заводило. Рот Любомира наповнився слиною, він ковтнув, облизався і зосередився на пакунках, намагаючись не думати про дівчину, що впевнено йшла попереду. 

«І хто тут ще кріповий?» — подумав він. 

Вони дісталися пляжу й зайняли місце серед дерев, трохи осторонь від метушні. На галявині стояли старий стіл і лавки. Підлітки накрили стіл плівкою, виставили судочки з їжею і саме збиралися встановлювати мангал, коли підійшли Рая і Богдан. 

Рая виглядала фатально небезпечно: лосини під шкіру, водолазка, окуляри, кепка — одяг закривав тіло, але лише підкреслював його. Ідеально, як для зваблення, так і для бою. Любомир зрозумів одне — перемогти її він не зможе. Богдан виглядав простіше: футболка, джинси. Звичайний. Чи міг би Любомир його вбити? Міг. За вдалих обставин. 

Що ж всі вони сподівалися, що виявляться розумними істотами, які не почнуть відкриту бійку в публічному просторі. 

— Богдан, — чоловік простягнув руку Любомиру. — Приємно познайомитися. 

— Любомир, — хлопець потиснув йому руку. — Хіба нам справді потрібні ці формальності? 

— І то правда, — Богдан знизав плечима.  

— Богданчику, — Рая підійшла ззаду й обійняла його за плечі, — залиш мені хлопчика, — кокетливо. — І не підпускай до нас Кет, — суворо додала вона. — Любомире, ходімо за столик. 

Хлопець мовчки пішов за нею. Рая і Любомир сіли навпроти одне одного. Дивилися, оцінювали. Зрештою вампірка вийняла стопку паперів і поклала перед хлопцем. Любомир здивовано поглянув на документи. 

— Перш ніж приймати рішення, ознайомся сам, а потім передай своїм босам, — пояснила жінка. 

Хлопець узяв рукописи й пробігся очима по них. Чим більше він вдивлявся в документи, тим похмурішим ставало його обличчя. 

— Це що взагалі таке? — запитав він. 

— Моя правда про твого тезку. Засновника вашої організації, який був одержимий мною і скоїв масове вбивство заради мене. 

— Чого ти хочеш? — Любомир відклав папери. 

— Спокою. А ти, Любомире? — м’яко запитала Рая. 

У цей момент, пританцьовуючи, підійшла Кет і поставила біля кожного пляшку води. 

— Богданчику?! — роздратовано крикнула Рая в бік мангала. 

— Не кіпішуй, маман! — Кет розвернулася й побігла назад. 

Погляд Любомира затримався на фігурі дівчини довше, ніж варто було. 

— Вона — найгірший варіант для тебе, — тихо промовила Рая. 

— Як взагалі з цим жити? — зізнався Любомир. 

— Якомога далі від того, хто так сильно манить. Що б ти зробив, якби залишилися тільки ти і вона? Ти б зміг приборкати звіра? 

Любомир замислився. 

Рая відповіла за нього: 

— Ти б насолоджувався її тілом, ароматом, смаком, самим її життям… аж поки не знищив би це крихке створіння, випивши всю її кров. Тобі краще триматися подалі, якщо не бажаєш їй нашкодити. 

— Як ти взагалі живеш із Богданом? Ігноруєш власну жагу крові? 

— Чи виникає в мене бажання випити його кров? Щодня. Але… він — не моя залежність. Він — мій вибір. Тож я можу це дещо контролювати. А щодо тебе і Катрусі, — Рая замислилася, обмірковуючи відповідь, подивилася вдало, ніби прямо крізь хлопця, і зрештою мовила: — Ти хочеш її так сильно, що це майже неможливо контролювати… 

Любомире, — Рая зітхнула, — те, що вам дали це ім’я, робить розмову дуже незручною. Засновник вашої організації був моєю залежністю. Якби він був живий, навіть знаючи все, я б зрадила Богдана і пішла з ним. Була б його вірним псом… і одночасно шукала б першу ліпшу нагоду поласувати ним. 

— Ти говориш такі страшні речі, — Любомир здригнувся, розуміючи її занадто добре. — Твій… хлопець знає про це? — він хитнув головою в бік мангала, де Кет і Богдан буденно займалися готуванням. 

— На всі сто! — Рая потягнулася, щоб трохи розім’ятися. — Ти ж їси нормальну їжу? Кет каже, що він смачно готує. 

— Потяг… — Любомир вагався. — Як його позбутися? Чи можна з ним щось вдіяти? 

— Ніяк. Але його можна вгамувати, — Рая посміхнулася й підняла окуляри, змовницьки підморгнувши. — Ми — дорослі, можемо собі це дозволити… 

— Не кажи це вголос, — перебив її Любомир. — Я здогадався, про що ти. Доповім їм і зникну.