Глава 5. Дипломатія

Кет пробила свій проїзний через валідатор в автобусі й вирішила, що постоїть. Їхати треба було недалеко. Вона зиркнула на Любомира, який безсоромно стояв поруч. Дехто з однокласників та інших школярів теж їхав цим автобусом. Власне, з її району ходив лише один маршрут, і наразі це ставало проблемою. 

— Зроби мені ласку, Любасику, тримай дистанцію! — всі ці неоднозначні погляди довкола дедалі дужче дратували дівчину. 

В автобусі було доволі багато місця, тож Любомир відступив на пару кроків. Кет воліла б, щоб він взагалі пішов на інший кінець салону. Вони доїхали до потрібної зупинки й зрештою опинилися у «Львівських круасанах». Чомусь, поки їхали, обом захотілося уникнути курячої теми, а ще сюди рідше зазирали однокласники. Кет сиділа за столиком навпроти Любомира і розмішувала пінку у своєму лате довше, ніж варто було. 

— Скажу прямо, — вона нарешті наважилася, — я знаю, що ти не людина. То хто ти насправді? 

— Я й сам не до кінця розумію... — він подивився їй прямо в очі. — Знаю, що моя мати — людина, але... — Любомир зробив паузу, сьорбнувши американо. — Швидкість, сила, навіть регенерація — інші. Я буквально чую, як пульсує твоя кров. 

— Хочеш її скуштувати? — прямо запитала дівчина. 

Любомир помовчав. 

— Хочу, — коротко відповів він. 

— Розумію, — Кет навіть не здивувалася. — Скажи ще одне. Чи маєш ти, Любомире, якесь відношення до фанатиків Любомира?  

Його погляд відповів за нього. Кет сприйняла це як зізнання і продовжила:  

— Моя родина хотіла б уникнути бійки. Нам потрібні перемовини. І ще — моя маман хоче поговорити з тобою особисто, перш ніж ми почнемо діяти. 

— Я повністю провалився, — Любомир відкинувся на спинку стільця, тяжко зітхнув. — Добре, я доповім про це Організації, але це займе близько тижня. 

— Чому так довго? — здивувалася дівчина. — Бюрократія, — хлопець знизав плечима, — до речі, щодо чуток. Можливо, нам краще підтвердити їх? Кет кинула на нього черговий вбивчий погляд і вже збиралася піти, але Любомир її зупинив. 

— Чекай, не вибухай так! Сама подумай: тебе ніхто не буде допитувати про те, що між нами. Організація отримає звіт, що мені таки вдалося встановити контакт. Ми обоє від цього виграємо. 

— Окей, але на щось більше, ніж ввічливе «привіт» у школі, можеш і не чекати! — насупилася дівчина.  

— Просто зробимо спільне селфі, поставлю на заставку, — запропонував він. 

Любомир підвівся, підійшов до дівчини й спробував її обійняти. Вона здригнулася, але стрималася. Хлопець навів камеру. Обличчя Кет залишалося непохитним. 

— Так нам ніхто не повірить! — Він лоскотнув її, і посмішка стала миттєвою реакцією.  

Любомир посміхнувся і зробив фото. 

Автобус підскочив ще пару разів на «лежачих поліцейських», зупинився й зі скрипом відчинив двері. Любомир вийшов першим і подав Кет руку. Вона неохоче погодилася. Люди на зупинці розійшлися в різних напрямках, автобус поїхав. Вони залишилися вдвох. Кет розуміла, що програла цю битву, та не могла дозволити собі програти війну. Вона сама підійшла до нього надто близько, трохи припіднялася на носочки і промовила майже пошепки: 

— Будь обережнішим зі своїми запрошеннями... а раптом я погоджуся?

Вона розвернулася і пішла до свого будинку. 

Любомир, наче зачарований, стояв, боячись поворухнутися.  

Кет зайшла додому як королева. Її тріумф був неперевершеним! Дівчині навіть не потрібно було бачити реакцію того хлопця, щоб знати: вона перемогла в цьому раунді. Вона продовжувала посміхатися, навіть коли названі батьки помітили її повернення. 

— Ого! В неї твоя хижа посмішка! — єхидно прокоментував Богдан. 

— Привіт, Кет. - Рая просто ткнула його ліктем у бік. Вона намагалася стриматися, але він таки зойкнув. — Ага, привіт. 

— І що там у тебе з ним знову сталося? — запитала Рая прямо в лоб. 

— Та нічого. Він тепер типу мій хлопець. —  Дівчинка зробила театральну, надто довгу паузу, — Для школи і Організації. 

Її батьки застигли в шоковому стані на кілька секунд. Кет це розвеселило, і вона вибухнула сміхом. 

— А, то це прикриття, — Богдан із полегшенням видихнув. — Не лякай так. 

— Що ж, це не виглядатиме дивно, якщо ми запросимо «хлопця» своєї доньки на пікнік, — Рая підморгнула Кет. — Подзвони йому, узгодь час на завтра. 

Ці ігри трохи втомили її. Дзвонити йому вона не хотіла, принаймні не зараз. 

— Добре, але пізніше, — вона пройшла повз. — Я за сьогодні задовбалася. Кет пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима сильніше, ніж їй хотілося б. 

— Я вже відвик від цього, — прокоментував її вихід Богдан. 

— Ага, я теж, — Рая хіхікнула. — Цей пікнік буде веселим. 

— Веселим? — перепитав він. — Може, ти хотіла сказати «небезпечним»? 

«Бляха, це було надто гаряче», — думки в голові Любомира знову танцювали той божевільний вальс. Він не міг перестати уявляти сцену: на що був би здатний, якби вона опинилася замкнена з ним один на один. Ці думки були неправильними й недоречними, жахаючими — людина в ньому знала це. Істота в ньому хотіла спробувати все. Він зайшов до квартири й плюхнувся на ліжко. Бажання, які він так хотів втілити, лякали його самого. 

— Рая... Вона ж вампір, як вона живе з цим? — Любомир раптом усвідомив, що йому самому потрібна була та розмова.  

В Організації ігнорували або й самі не знали про існування цього потягу. Його опікунка, яку він звав просто Мем, муштрувала його силу, витримку, поведінку, проте вони ніколи не говорили про бажання хижака всередині нього, що іноді слабо проривалося. Він і сам вважав це незначним, поки не спробував з’їсти Кет. 

Та жінка, її опікунка, можливо, допоможе впоратися з цим?