Глава 4: Кров хижака

«Я вкоїв щось настільки божевільне... Невже ця частина мене аж настільки хижа?» Її аромат, адреналін, кортизол, серцебиття — усе це в його голові складалося в дивну мелодію, божевільний вальс крові. Він справді збирався вбити. Ні — з’їсти цю дівчину. І хотів цього сам. Жодних наказів, жодних протоколів — лише вона і нестримне бажання. Кет не була ціллю. Якби організація це побачила? Як би відреагували? Тільки стриманість. Його навчили цього там. І зараз він був вдячний за цю науку. «Я ледь не зірвався... Божевільний покидьку». Вона з першого дня не помилялася ні в чому. І все ж залишалося відчуття: якби він перейшов межу... Кет. Вона могла вкусити у відповідь. Він знав — могла. Любомир цього разу не зайшов ні в магазин, ні до місцевої пекарні. Не хотів ні з ким перетинатися. Ці діти бачили картинку, яку він їм показав, — і нічого більше. Він умів подобатися людям. У роботі це допомагало. Любомир провернув ключ у замку однокімнатної квартири, яку для нього винайняли люди з Організації. Зайшов. Замкнув двері. Тиша. Але вона не допомогла. Аромат страху тієї дівчини не йшов із голови. Збудження. Його треба було позбутися. Душ. Змити все. А потім — звіт. Електронна пошта. Як же старомодно. Чи варто їм доповідати про цей інцидент? 

Кет повернулася додому виснажена. Порожньо. Лише щури пожвавішали в клітці, заметушилися, наче раділи її поверненню. Вона підійшла, погладила їх і досипала корм. На кухні лежала записка: «Поїхали до Івана. Будемо пізно. Їжа в холодильнику». 

— Супер... — роздратовано процідила дівчина. 

Школа нікуди не зникла. Ще три дні до вихідних. І не піти вона не могла. А уникати того, хто сидить за сусідньою партою, — неможливо. Її названі батьки повернулися близько одинадцятої. Кет витягла в коридор стілець і чекала їх, сидячи на ньому, схрестивши руки й ноги. Обличчя — надто серйозне. Парочка відчула себе підлітками, яких зараз будуть сварити. 

— Ми щось накоїли? — обережно запитала Рая. 

— Треба поговорити, — Кет підвелася зі свого «трону». — Пішли, повечеряємо. 

Вони мовчки попрямували на кухню. Вона заздалегідь розігріла їжу. Кет розповіла майже все про сьогоднішній день. Голос трохи тремтів, але Богдан і Рая слухали уважно. 

— Тобто ти пішла в ліс сама, знаючи, що цей хлопець може бути небезпечним? — сердито запитала Рая. 

Кет підозріло глянула на Богдана, а потім прямо в очі Раї: 

— І це мені каже жінка, яка притягла підозрілого мужика додому через п’ятнадцять хвилин після того, як він її майже вбив? 

Богдан пирснув сміхом. Рая кинула на нього різкий погляд. 

— А ти не кращий! Ти підсадив її, бляха, на власну кров, як на наркотик! 

Богдан спробував відповісти холодно: 

— Це було необхідно... - Але нотка провини все одно прослизнула. 

— Необхідно? — Кет різко підвелася. — Нещодавно, коли ти порізав палець, у неї була майже ломка! Вона нависла над ними, але раптом зупинилася, сіла назад. — Любомир... цей чєл... — тихіше додала вона. — Він міг би бути вашим сином. Якби ви зійшлися ще тоді. 

— Цікаво, чи це взагалі можливо? — Богдан глянув на Раю. 

— Не впевнена... Я знаю надто мало про вампірську біологію. 

— Ви хоч контрацепцією користуєтеся? — раптом вставила Кет. 

— Чекай, — Рая замислилася, ігноруючи питання. — Пробач, але, Катруся, що ти відчула тоді в лісі? 

Кет замовкла. Згадувати було неприємно — по шкірі знову пробігли сироти. 

— Відчуття, ніби це не буде швидко... Насолода. Одержимість. - По щоках знову покотилися сльози. — Я вагалася, чи він людина. Але не могла виключити, що так. 

— Якщо так... — Рая подала їй серветки. — Припустимо, що твій новий «приятель» — наполовину людина, наполовину вампір. Його ціль, найімовірніше, я. 

— Тобто ті сектанти послали по тебе дитину? — Богдан насупився. — Вони геть божевільні. 

— Якщо ця теорія вірна, він — хижак, який контролює інстинкти. Але... — Рая подивилася на Катрусю, — від тебе в нього явно їде дах. 

— Нащо мені цей головний біль?.. — Кет підвелася. — Все, я спати. Спробую уникати його. 

Надиво, три дні в школі минали надто спокійно. І Любомир, і Кет успішно ігнорували існування одне одного. Настала п’ятниця. Кет із подружками сиділи в їдальні на великій перерві й обідали зі своїх ланчбоксів. Любомир мовчки пройшов повз, усміхнувся Кріс і Тані й повністю проігнорував Кет. 

— Слухай, — запитала Таня, — між вами якась аж надто холодна атмосфера. 

— Між тобою і Любасиком точно щось було, — підтакнула Кріс. 

— Не розумію, про що ви. 

— Ну, ходять чутки, що ви з ним разом і, типу, у вас усе дуууже серйозно... — Таня протягнула це з тим самим натяком. 

Кет подавилася сендвічем. Закашлялася, одразу вихилила пів пляшки води. 

— Він моторошний придурок! Це просто чутки. Дізнаюся, хто їх пустив — вб’ю нахєр! 

— Катерино! — пролунало з боку вчителя. 

— Вибачте, — пробурмотіла Кет. 

Уроки добігли кінця. Кет пішла до роздягальні по легку куртку, яку носила останнім часом. Щойно вона кинула рюкзак на підлогу й потягнулася за одягом — Любомир опинився поруч. 

— Ти спеціально це робиш, Любасику, — кинула вона. 

— Що саме? Я просто зайшов узяти куртку. 

— Хто з нас тобі, зрештою, потрібен? — запитала Кет прямо. 

Повз пройшла трійка хуліганів. У ватажка — фіксатор на переніссі й сонячні окуляри. На його друзяках — свіжі синці. Вони кинули погляд на Кет і Любомира й помітно пришвидшили крок. 

— У лісі все ж були свідки, — Любомир глянув їм услід і вдягнув куртку. 

Кет теж подивилася їм услід, тоді — на нього: 

— То ось звідки чутки… Нехай живе. Поки що. — Вона закинула рюкзак на плече. — Але важливіше інше. Нам треба поговорити.