Розділ 25

Таксі приїздить швидко, як тільки сідаю в таксі нестримую сліз, Марія щось говорить, намагається заспокоїти, а мені ще сильніше хочеться плакати.

Їхати нам довго, а я була настільки емоційно виснажена, що говорити не було сил і я поступово поринула в сон у таксі, так легше. Організм сам вирішив завершити ці переживання сном.

- Софіє, прокидайся - чую голос, що намагається достукатись до мене крізь сон.

- Так - ледь відкриваю очі і намагаюсь зрозуміти де я та чому мені так погано, через хвилину приходить усвідомлення що трапилось.

- Ходімо, ми вже приїхали - лагідно говорить Марія і те, як вона співчутливо розмовляє зі мною, здогадуюсь, який я вигляд зараз маю.

Підіймаємось в тиші, лиш коли переступаю поріг квартири, намагаюсь подякувати:

- Марійка, дякую тобі за підтримку.

- А як інакше, в мене серце крається, як я дивлюсь на тебе.

- Ох, а в мене як серце крається - зітхаю гучно і в цьому зітханні стільки болі. Артем мені збрехав, коли міг сказати правду.

- Софія, ти маєш опанувати себе. Зараз йди в душ, а я тобі речі пошукаю, потім я зроблю чай заспокійливий, а повір в мене його вистачає і тоді ми поговоримо - завжди обожнювала Марію за те, як вона швидко може опанувати себе.

- Добре - киваю. 

Дивлюсь в дрезрало, очі червоні, на обличчі сліди від макіяжу, одразу відвертаюсь, не хочу себе ще більш жаліти. Довго стою у душі і це допомагає прийти до тями. Виходжу,  Марійка дбайливо принесла одяг, спортивні штани та футболка і шкарпетки, бо після душу відчуваю, як мене трусить, чи то від холоду, чи то від пережитих емоцій.

- Я вже, після душу почуваю себе трішки краще.

- Ходімо на диван, там буде зручніше, ти щось будеш до чаю? - цікавиться Марія.

- Ні, лиш чай, дякую.

- Розповісиш, що сталось?

- Артем мені збрехав щодо цієї Ірини - я замовкаю, збираюсь із силами, а Марія терпляче чекає, коли я продовжу і я продовжую. Розповідаю про сьогоднішній дзвінок і про те, що Артем казав, що це минуле - але минуле не приходить в теперішнє. Хіба ні. Чосу він не скзав, що телефонувала його колишня дівчина, чи вона не колишня. Під час нашої поїздки в Київ я її не бачила в офісі, може вона і не колега ніяка.

- Софіє, вам треба поговорити,  дай Артему шанс все пояснити, але лиш після того, як ти будеш емоційно стабільна. Ти його кохаєш і впершу чергу зробиш собі боляче і він тебе кохає.

- Він не розповідав про свої колишні стосунки, або вони і не були колишніми - гірко зітхаю - я знаю, що нам треба поговорити, але не зараз, я на це не маю сил.

- Я жодного разу не чула за Ірину, за стільки років Артем сам приїздив у Івано-Франківськ, наскільки мені відомо вона працювала в офісі в Києві певний час, а потім її звільнили, але це було рік тому.

- Хіба я багато прошу, я прошу лиш правди, я - лунає дзвінок і я автоматично хочу сховатись. Я відчуваю що Артем десь поруч, хоча я просила дати мені час.

- Це Іван, хочеш я не буду відкривати? - шепоче Марія.

- Ні, відкривай, я не хочу, щоб ви сварились, а я піду ляжу.

- Добре, тоді твоя кімната та, що зліва, там я на ліжку постіль залишила - каже Марія, а потім відкриває двері.

Я заходжу в спальню, розстеляю постіль, так і лягаю в  штанах та футболці, лягаю і намагаюсь заснути. Сон ніяк не приходить, бо вся увага на голосах, що лунають крізь двері і я чую кроки, а далі легенький стукіт.

- Можна? - в проході стоїть Іван.

- Так - сідаю, поправляючи постіль.

- Спала? - сідає на ліжко біля ніг.

- Ні, намагалась, але не вдається заснути.

- Софіє, пам'ятаєш нашу розмову при першій зустрічі? - уважно слідкує за моєю реакцією.

- Пам'ятаю.

- Так от, щоб не сталось, ти можеш розраховувати на мою підтримку. Артем вчинив, як справжній дурень, але він закоханий дурень.

- Добре, дякую - ледь посміхаюсь.

- Артем..

- Не треба - перебиваю Івана. 

- Довірся, дай сказати і, будь ласка, не плач, бо мені Марія погрожувала, що якщо хоч одна сльоза з'явиться, я отримаю на горіхи - я киваю у відповідь.

- Я приїхав з Артемом, бо по-іншому він був би тут і так, щоб переконатись, що ти в безпеці. Хоча він зараз не в тому стані, щоб розмовляти, але ти знаєш, який він впертий буває.

- Що з ним? - як би я зараз не ображалась на Артема, але хвилюватись за нього не перестану.

- Нічого, трішки випив, а ти ж знаєш, що він майже не п'є, тай швидко подіяло.

- Ми поговоримо, але пізніше - це все, що можу сказати.

- Добре, я так йому і скажу.

- Прослідкуй, будь ласка, щоб він добрався додому - чіпляюсь за руку Івана, коли він встає.

- Так, я завезу і в нього залишусь. Софія, я сподіваюсь, що він зробить все, щоб ти його пробачила, бо втратити таку дівчину треба бути цілковитим бовдурем  - промовляє і обіймає. В цих обіймах відчуваю необхідну підтримку.

- Дякую, ходімо проведу тебе.

Тільки відкриваю двері, чую, як Марія з кимось гучно розмовляє, виходимо з Іваном в коридор і я бачу Артема, що стоїть спершись на стіну:

- Кохана - намагається зайти, але Марія його зупиняє.

- Артеме, ходімо додому - каже йому Іван.

- Яке додому,  нам треба поговорити, я маю все пояснити - емоційно промовляє і ухиляється від руки Івана.

- Артеме, не зараз, не ускладнюй ситуацію - зі всією серйозність промовляє Іван. Артем ніби не чує, а продовжує дивитись на мене.

- Артема, дай мені час - кажу тихо.

- Маленька, ти ж зрозумій я не можу без тебе, я кохаю тебе.

- Будь ласка, не треба - вже майже плачучи прошу. Я за крок, щоб кинутись в його обійми,  але поки ми все не з'ясуємо не можу собі це дозволити. Стосунки без довіри неможливі.

- Все ходімо, послухай Софію - наполегливо просить Іван.

- Добре, я піду, бо не можу бачити, як ти плачеш. Ірина мені ніхто, в нас не було стосунків, про це ти маєi знати зараз, а про все інше поговоримо завтра.