Фінал.

Монк повільно розплющив очі. Він був у медкапсулі яка гуділа. Спробував порухатись, але відчув, що він наче зв’язаний. Нестерпно боліло усе тіло, пекли очі, й іще кілька дрібниць у деяких місцях безжально свербіли.

— Докторе, пацієнт номер 13 прийшов до тями, - пролунав різкий голос, ШІ певно подумав Монк. 

Він побачив як до нього підходить високий молодий чоловік, у халаті лікаря. 

— Енсіне Монк, вітаю вас з поверненням. Скажу вам це чудо, ми вже й не надіялись, що ви прийдете до тями. Але нова експериментальна методика вас таки підняла. Мовчіть, попереду у вас іще довга реабілітація.

— Де…спробував щось запитати Монк, слова хрипілись, горло пересохло.

— Ви на планеті Артан, у центральному госпіталі республіки. І пробули тут два місяці. 

Монк похолодів, а як там Нова? А як всі? Що батькам сказали? А як Грімо, Андре, Ешлі та інші. А як там Джулія? вона певно вбити його хоче після такого…Він хотів було щось запитати, але лікар посміхнувся, й промовив
—Все згодом. А зараз спіть. - і знову світ перед ним потемнів.

 Наступного разу він уже прийшов в свідомість на лікарняному ліжку. Все тіло затекло, спробував порухатись як почув хриплий голос:

—  Я тебе вб’ю як вилікують. Знаєш скільки нервів мені вартував ці два місяці, поки ти геройствував у своєму стилі?

Монк придуркувато посміхнувся, й прошепотів, ні прохрипів:

— І я тебе радий бачити Джулі. Тільки тоє, можеш перенести моє вбивання на трохи ?
Я хоч якусь відпустку хочу, перед тим коли мене знову спробують вбити.

Дівчина розридалась:

— Дурень. Бісів везучий дурінь. Хто тебе просив лізти до реактора? Не було інших дурнів? Обов’язково ти мав?

Монк уже легше промовив:

— Ти ж знаєш, що з усіх дурнів, тільки я дикий технік можу таке зробити.

Вона спробувала тицьнути його кулаком, але в останній момент одумалась:

— Ти реально так себе колись маєш вбити…

— До речі, а ти як сюди потрапила? Ти хіба не маєш здавати якісь тактичні екзамени? 

Почулось акуратне покахикування:

— Пані я все розумію, але спробувала щось сказати Джулії медесестра
— Він тільки прийшов до тями а ви мене уже хочте вигнати, - холодно спитала дівчина?

— Та ні пані, ви що, просто до енсіна прийшли його батьки., - з усмішкою промовила медестра, - вони чемно чекають, сказати хай заходять?

Джулія почервоніла, пискнула, й швидко пробурмотівши, “я іще зайду”, кулею вилетіла з палати.

Монк пробурмотів її

“І тобі  пока” 

 Що ж він оглянув себе й приготувався до прибуття батьків. Цікаво як вони подумав.

Трішки соромлячись в палату зайшла його сім’я. Мати з батьком, і брати з сестрою. Монк придивився до них, і жахнувся. Батько посивів, мати здавалось місяць плакала й також осунулась й посивіла. І тільки брати з цікавість, а Ром, із захопленням дивився на Монка.

 — Як ви мамо, тату ? як ці охламони й сестричка - вирішив почати діалог хлопець

Мати розридалась іще більше. Тато сіпнувся але втримався. 

— Синку, - плакала мати, - я так хвилювалась. Ми спочатку отримала повідомлення, що твій корабель знищено
Він не стримався, і грубо вилаявся батьки сіпнулись

— А тоді, що ви все ж живі. І що ти ціною себе врятував всіх хто вижив. Лікар казав, що не гарантує нічого, і радив готуватись до найгіршого…а тут все ніби обійшлось, як же так сталось?

Мати знову розридалась. Тато натомість глянув на нього, й спитав:

—  А хто ця дівчина, яка так різко вибігла від тебе? Твоя дівчина? Чому ми з мамою нічого про неї не знаємо?

— Хотів би я знати й сам хто я для неї – прошепотів хлопець.

Енсін зітхнув, дивлячись на свою сім'ю. Батьки виглядали змарнілими, очі матері були червоними від сліз. Він помітив, як її руки тремтіли, коли вона намагалася взяти його за руку.

— Як ти? — ледве вимовила вона, коли нарешті змогла зупинити свої сльози. — Як ти почуваєшся, синку?

Монк хотів відповісти, але відчув, як відчай і фізична втома почали давати про себе знати. Він мовчав, намагаючись зібратися, щоб сказати щось заспокійливе.

— Я... я в порядку, — прошепотів він, але це звучало так, ніби він намагався переконати не тільки їх, а й самого себе. — Я вижив. І якщо б не мої хлопці... і не те, що я зміг зробити... ми б тут не сиділи.

Мати розридалася ще більше, і його тато схилив голову. Він теж був не здатний знайти слів, тільки важко ковтнув повітря. Монк слабко усміхнувся, але в його очах залишалася тінь сумніву. Важко було повірити, що він насправді зробив щось героїчне.

— Мені б зараз просто трохи часу, — знову вимовив він тихо, — і я, мабуть, зрозумію, чи варто було так ризикувати.

Тут знову почувся голос лікаря з коридору, який нагадував, що йому треба більше відпочивати.

Тато погладив його по плечу, немов даючи свою підтримку.

— Спочатку одужуй, синку, потім поговоримо про це. Більше відпочинь.

Монк повернув голову, дивлячись на лікаря. Лікар кидав швидкі погляди на монітор, після чого вимовив:

— Я вам вже говорив, пане Монк, потрібно трохи відпочити.

У цей момент до кімнати, тихо зайшов ще один чоловік, лікар із серйозним виразом обличчя. Він кинув погляд на пацієнта і, не звертаючи уваги на присутніх, тихо звернувся до Монка:

— Як почуваєшся, сер? — запитав він, явно намагаючись підійти до справи з лікарської точки зору.

Монк, хоч і втомлений, посміхнувся і знову відповів злегка:

— Маю надію, що скоро стане краще.

Коли лікар покинув палату, атмосфера помітно змінилася. Монк повернув голову до матері.

— Мамо, тату, я знаю, що це важко, але я... я намагаюся триматися. І не хвилюйтеся за мене.

Родина обійняла його, а Монк знову відчув тепло та радість.

Хлопець не зчувся як знову провалився в темряву.

Наступного разу, як він прийшов у себе, він помітив незнайомого санітра із дуже непримітною зовнішністю, уважно придивився, і тихо зітхнув:
— Я думав ви раніше прийдете сер.