Розділ 40  Вижили?

Монк потроху приходив у себе. Все тіло боліло. Він вічдув у роті присмак металу. Викликав Скотті. - мовчання. Перейшов на частоту ІТ відділу 

—  Пінг Пінг. Є хто у відділі живий? 

— Малий, - йому здалось, що в механічному голосі Каспера почулась радість, - ти живий. Вали сюди. І пошукай якогось дока. Скотті привалило на 18й рельсі. Вінкс, і двох матросів …він зітхнув… Вінкс прошило, без шансів. Відділу кришка. 

Монк спробував прожогом кинутися в медичний відділ. Але відчув, що щось здавило в грудях так, що він ледь не втратив свідомість. Напевно ребра поломані подумав хлопець. Потягнувся до кнопки вводу стимів, помітив що її нема. Кілька хвилин він тупив, а тоді згадав, що він не у бойовому, а у звичайному скафандрі. Проклинаючи все почвалав у медблок.  

Монк відчував, як його тіло огортає біль, але не дає йому впасти. Крок за кроком він тягнув себе вперед, крокуючи в запамороченій темряві коридору, намагаючись стримати біль, який стискав груди. Металевий смак у роті став лише ще одним нагадуванням про те, що він вижив. Але чи варто було це все?

"Скотті... Вінкс... чорт..." — думки безладно метались у голові.

Коридори корабля були вражаючі у своїй тиші після бою. Кожен крок Монка лунав металевим відлунням, поки він пробирався через побиті проходи. Ламаний світло розсіювалося крізь пошкоджені панелі, відображаючи рвані сліди від вибухів. Тут і там валялися тіла, деякі вже забрали, але інші залишалися, закриваючи стежки та створюючи хаотичний бардак. Пропалені стіни та вивихнуті двері додавали відчуття, ніби корабель на межі смерті, як і його екіпаж.

Монк хапав повітря з кожним кроком, відчуваючи, як важкі болі пронизують його тіло. Небо все змішувалося з темними кутами, коли він прибув до лазерету. Лазарет був переповнений пораненими, і тут не було ні часу, ні місця для турботи. Були лише різкі звуки, монотонне блимання ламп і стогони. Повітря було важким від поранених, втомлених і відчутно переповнених людей.

Серед усіх цих картин і звуків стояв доктор Ромаріо Бром — змучений, втомлений, як смерть, і так само заглиблений у свою роботу, мов би ніколи не відчував втоми. Коли він помітив Монка, його погляд був важким і млявим, без зайвих емоцій, немов цей боєць, що біжить поранений, був лише ще однією задачею, яку треба виконати.

— "Чого тобі?" — запитав Бром, ледь піднявши погляд від планшету, його голос звучав наскрізь виснажено.

Монк намагався не звертати увагу на біль, зібратись. Він спочатку поквапився, але на кілька секунд затримався, заплющивши очі від болю.

— "Ребра... кажись зломані," — видав він через зціплені зуби. — "Дайте стимів, і я біжу по Скотті, який на рельсі номер 18 був в момент, коли нас накрили."

Бром, здавалося, нічого не чув на мить. Потім він тихо зітхнув, глибоко, наче цей біль був його власним. Не питаючи більше, він мовчки простягнув Монку пакет зі стимуляторами. Його рухи були чіткими, без зайвих слів, бо в такій ситуації кожен знав, що час — це більше, ніж золото.

Монк взяв пакет, вдячно і швидко ковтнув стимулятор, відчуваючи, як моментально тіло почало відновлюватися, хоча біль у ребрах ще залишався. Бром мовчки повернувся до своєї роботи, не давши йому ні поради, ні часу на розмови.

Монк, без зайвих слів, зробив крок у напрямку дверей лазерету, відчуваючи, як стимулятори починають діяти. Кожен рух давав йому трохи сили, але розуміння того, що часу мало, а вартість кожного моменту на вагу золота, змушувало його поспішати.

Він з усіх сил поспішив до 18го рельсотрона. Повсюду були страшні сліди руйнуваня. Де не де було видно космос. Монк подумав, що якби не команда всім вдягнути скафи, то напевно їм би був гаплик. Було видно, що в цьому хаосі ніхто не знає, що робити. Ось когось пронесли в лазарет. А он на купу монотоно складали скафи, оператори яких уже обійдуться без допомоги. Монк ковтнув сльози, та поспішив до рельси на якій мав бути Скотті. 

Відсік біля 18-го рельсотрону виглядав так, наче сюди влетіло щось велике. Під ногами тріщала керамічна плитка зовнішньо обшивки, повзали осколки, а стіни були вкарбовані слідами палаючих уражень.Повсюду було видно вибитді двері з різних відсіків. Монк витягнув з аварійного набору різака і, затинаючись, почав прорізати метал, що вже був посічений вибухами. Це не було легко, бо все навколо наче було зіжмакано в такі поєдання, що він боявся ненароком задіти свого шефа. Тріски від різака відбивалися об метал, і він рвав його, мов жорстка тканина, яку неможливо більше зшити. Він ріжав і ріжав, і здавалося, що цього не буде кінця.

Тут і там поранені, уламки стін, частини відскочених панелей, пошарпані тканини, з яких висовувались обгорілі деталі. Відходячи від місця вибуху, його ноги натрапили на клапті металу і кров, залишену там, де ще кілька хвилин тому був його товариш.

"Що ж сюди влетіло?" — думав він, не в змозі позбутися відчуття, що цей коридор ніколи не буде таким, як раніше. Його думки ставали туманними, коли раптом він відчув, як його сили починають танути. Пробиваючись через уламки, він почав втрачати свідомість. Стики стимуляторів скоро закінчать діяти. "Може, піду за новими?" — думка, що промайнула в голові, була миттєво витіснена: "Ні, це тебе вб’є. Ріж, поки є сили."

Аж ось, нарешті, з різака вирвався останній шматок металу, і перед Монком з’явилося те, що ще кілька хвилин тому було неясним. Щось, що віддалено нагадувало скафандр Скотті. Він замовк. Вся тиша навколо його рвана і болісна. Сльози, які він так довго стримував, рікою покотилися по його щоках. Як тут, і як все сталося?

Скафандр був зім’ятий, скручений але, на щастя, цілісність не була порушена. І на відміну від нього, Скотті який був в них у відділі відягунв віськойвий скаф. Час від часу пікав сигнал подачі невеличкої дози стимуляторів.Він подумав: "Як я його дотягну?"

Погляд мимоволі спустився до реактивного ранця позаду. Він оглянув його швидко, намагаючись оцінити. Схоже, все було ціле. Але як же дістати його звідси? А це ідея вирішив Монк, й увімкнувши його на мінімальну потужність потягнув до медичного відсіку.