Розділ 30. Наслідки.

Монк потягнувся, все тіло після медкапсули боліло. Хм, дивно. Так би не мало бути. Наскільки він знав, якщо тебе там лікують, то ти як звір маєш бути. І чутись наче заново родився. А тут він ледве-ледве трішки краще почувався, ніж перед тим, як його туди закинули два втомлені санітари.

— Уже прийшли в себе? — молода дівчина-санітар з великими кругами під очима та слідами втоми спробувала йому посміхнутись.

— Так, — швидко відповів Монк. Чому ж таке погане відчуття?

— Чудово. Мені прикро, що вас не долікували, але поранених багато, а наші картриджі з ліками та енергія капсул, на жаль, не безкінечні. Так що підлатали вас трішки.

Хлопець виліз, помітив, що роздягнений. Дівчина навіть не звернула на це уваги — було видно, що вона тільки силою волі та стимуляторів іще тримається на ногах. Він вдягнув форму і відправився в адмінку. Поки не було інших розпоряджень, за інструкцією треба йти на своє робоче місце. Зненацька загуділа гарнітура. Вхідний виклик. Монк подав сигнал увімкнути:

— Енсине, ви вже трохи у формі? — голос Андрюса звучав так, наче політофіцера кілька разів переламали, а тоді склали заново.

— Так, сер.

— Живо до мене в кабінет.

Монк вилаявся. Певно, йому зараз прилетить за те, що він тоді не послухався політофіцера. Він гордо розправив плечі — в тілі щось вистрілило пекельним болем. Хлопець зігнувся, злякався, що зараз його знудить. Але ні, обійшлось. Поволі прийшовши до тями, і відчувши, що вже може йти, енсин непевним кроком відправився до кабінету політофіцера.

Дійшов до дверей. Зісканив свій термінал. Двері пискнули та відчинились. Хлопець зайшов. Андрюс мав такий вигляд, наче його щойно витягнули з гробу. Весь у ссадинах, порізах, синцях, політофіцер був іще й до того блідим як смерть. Він поволі підняв голову і глянув на Монка. Монк здригнувся — в його погляді, який зазвичай горів вогнем, не було й іскри життя. Політофіцер тихо й хрипло промовив:

— Енсине, ви бачили відео з того, що зламали?

— Ні, сер, — не став брехати Монк.

— Тоді чому сказали, що я маю це бачити?

— Сер, раз ви офіцер СБ, думаю, перше через вас таке має проходити, — швидко відповів Монк. — Що ж там таке було?

Андрюс розсміявся. Вірніше, спробував це зробити. Його сміх був схожий більше на крик ворона.

— Енсине, енсине... коли треба — то ви самі протоколи. Коли не треба — то ви геройствуєте. Ви не виконали мій наказ. Чому?

— Сер, я заблудився, — вирішив збрехати Монк.

Політофіцер стукнув кулаком по столу:

— Брехати будеш дівці своїй. Я спитаю ще раз. Чому ти проігнорив мій наказ?

— Сер. Дані я відправив на корабель. На свою хмару. На пошту капітана, вашу. Бекап уже був. А я виявив, що маю ЕМП-гранати. Вирішив, що зможу когось врятувати.

— Бісів ідіот. Ти — і врятував. І тепер я маю дилему. Ти порушив мій наказ у бою. Це, вважай, ледь не трибунал. Але ті гранати нам дозволили вийти звідти. І от скажи — що я маю робити? Карати дурня, який мене врятував?

— Не знаю, сер.

— І звідки ти взявся на мою голову?.. Добре. То потім, — він повернув до Монка екран. — Дивись, що ти витягнув.

Монк придивився — його мало не знудило. У пришвидшеному режимі було видно, як якісь невідомі грубо зганяють мешканців станції в одне приміщення і потім тягнуть у закриту кабінку. Звідти вже сходив кіборг за кіборгом. Камера переключилась. Андрюс швидко кинув у його бік якийсь контейнер. Монка знудило. Він побачив операцію в деталях.

— І це без звуку іще, — втомлено мовив Андрюс. Вилаявся. Подумав — і ще раз вилаявся. — І ця зараза під носом у славетного, мать його, Сьомого флоту. 200 годин — і ти в нашій території.

— Сер, я тільки технік, — тихо сказав Монк.

— Хлопче, ти вічно в центрі подій. Тільки я тобі показую іншу сторону цього. — Готуй звіт капітану. Йдемо за годину на доповідь, — він скривився, глянувши на контейнер, — і викинь те в утилізатор.

Монк, на ногах, які його ледве тримали, відправився в бібліотеку/конф-зал, аби скласти там хоч якийсь рапорт. Він так неуважно йшов, що врізався в когось. Почувся зойк. Хлопець глянув — лейтенант Ешлі лежала на підлозі.

— Вибачте, мем, — сказав він, простягаючи їй руку, аби допомогти піднятись, — я перепрошую.
— Та нічого, — відповіла та, приймаючи його руку. — І куди ти так поспішаєш?
— Та в конф-зал...
— О, і я туди, — відповіла лейтенант, все ще тримаючи його руку. — Йдемо разом?
— Слухаюсь, мем, — Монк знайшов сили посміхнутись, хоч у душі вило, як пес.

Лейтенант посміхнулась йому у відповідь, потім помітила, що й досі тримає його за руку, почервоніла й пискнула. Рвучко відпустила. Монк на автоматі подумав, що знову його несе у пригоди. Поволі він спробував йти до конференц-зали, але відчув, що сили знову покидають його. Хотів було спертись на стіну.
— Монку, спирайся на мене. Допоможу дійти.
— Та ні, мем, я можу…
— От впертий хлопчисько: тільки з бою — і знову рвешся кудись. Ти ж так надірвешся.
— Мем, на те я й технік.
— Монку, не веди себе як герой. Герої довго не живуть. Краще будь техніком. Вони ж також працюють немало, хоч і не видно того.
— Пані лейтенант, я намагаюсь, але пригоди самі мене знаходять.

Вони пройшли в конференц-зал, і тільки-но Ешлі допомогла Монку присісти, вони відчули, як корабель завібрував так, наче від нього щось відділилось. Монк різко увімкнув термінал на камери ззовні, лейтенант сіла біля нього й з широко відкритими очима дивилась, як від корабля пішла термоядерна торпеда.
"Кеп таки кинув у них іграшку. Значить, усіх, кого могли, вже забрали", — якось на автоматі подумав Монк. Раптом він згадав, що бачив на відео. Побілів. Потім подумав:
"Думаю, так буде краще для нещасних шахтарів."

Монк разом з Ешлі дивились, як вивільняються відпрацьовані елементи керування, кожен з яких вказував на те, що зараз втрачено контроль над процесом. Вибух буде не миттєвим — йому ще потрібно кілька хвилин до досягнення цілі, але сам факт того, що це сталося, вже не залишав місця для сумнівів.