Розділ 16. В Фавели

Розділ 15. В фавели.

Іще хвилин за двадцять, встигнувши проклясти все на світі, особливо своє везіння, стоптавши ноги, та вже трішки захрипший Монк знайшов майстерню дядька-ремонтника. У нього на прилавку височіли купи запчастин, а позаду стояв розібраний дрон з криво скрученими проводами.

— Шукаю синтезатори для ШІ гідропоніки.
— О, є рефабрішд (відновлені), з колонії "Брайтстар". Дві тисячі за штуку. Іще теранаська якість, ахахах.Кха-кха.
— І довго вони протримаються?
— Дивлячись, як встановиш, синку.

Монк відкрив корпус одного з пристроїв. Всередині були замінені кілька ключових компонентів — працюватиме, але не вічно.

— Можу взяти все що є по 1200 за одиницю, якщо ви дасте три на тест на кілька днів.
—Я тобі, що благодійник?  Давай по двушці, все віддаю зараз, і по руках.
— По 1300. Відновлене не оригінальне. Я не піду на губу,бо кривий хлам за всі гроші квартимейстра купив.
— По 1400 і через три дні приходь на перевірку. І давай завдаток в кредитів триста, на брннь товару.

Монк простягнув руку, продавець потиснув її. Він відравив дані продавцю на перевірку,і вже було збирався йти з майстерні, коли той поманив його рукою.

• А до речі як ти будеш оплачувати готівкою чи переказом?

— Переказ, — Монк дістав свій комунікатор і відкрив фінансовий інтерфейс флоту.

Продавець скривився, коли побачив на екрані напис "Офіційний рахунок ВКС Республіки". Зітхнув, уважно подивився на Монка.

— О, так ти не з Домініону а з Республіки! Ну, гаразд, я вже погодився на угоду... Вбий код ось тут.

Монк ввів ідентифікатор операції, підтвердив переказ. На екрані висвітилася анімація обробки транзакції. Очікування затяглося. 

— Ну? Зависло воно там чи що — здивовано підняв брову Монк.

— Чекаємо підтвердження... — продавець постукав пальцями по столу. — Якби це був Домініон, то гроші вже були б у мене.

Монк злегка нахилив голову.

— В сенсі? Республіка завжди платить, і платить щедро.

Продавець знизав плечима:

— Розумієш Домініон платить миттєво. У них система централізована. Як флот замовляє — так одразу й оплата. А у вас... — він кивнув на комунікатор, де статус все ще блимав жовтим кольором. — Проміжний банк, погодження, фінмоніторинг, відрахування на захист недобобрів, ще якась бюрократія. Буває, по два дні чекаємо.

— То що, забронюєш товар, поки не прийдуть гроші? — Монк стиснув губи.

— Та ні, договорилися ж. Але кажу як є: Домініон краще працює з бізнесом. Вони купують багато, платять швидко. Не питають зайве. Їхні торговці не торгуються за пару сотень кредитів, а беруть оптом.

Монк задумався. Він уже чув подібне від інших торговців.

— То ти хочеш сказати, що Республіка — поганий партнер?

— Хах, я такого не казав, — продавець підняв руки. — Просто з вами більше клопоту. У вас то бюрократія, то "управління ескалацією", то "економічна стратегія". А Домініон, якщо щось хоче, просто бере і платить.

Комунікатор пискнув — переказ підтверджено.

— Ну от, і ваші гроші прийшли, — Монк холодно всміхнувся.

Продавець теж посміхнувся, але з якоюсь ноткою співчуття.

— Не ображайся, хлопчу. Просто світ такий, що виграє той, у кого швидше ходять гроші і стріляють гармати. 

Монк мовчки взяв документи, підтверджуючи отримання товару.

Виграє той, у кого швидше ходять гроші… 

Ці слова застрягли в голові. Чим більше він був на фронтирі тим більше його відчуття гордості за Республіку змінювалось роздратуванням. Може вони, й не ідеальні, але ж, саме Республіка підтримувала місцевих, а вони ледь не прямими текстом говорили, що не тільки не цінують це, а й готові підтримати іншу сторону…. 

З іще гіршим настроєм чим на початку він відправився на стоянку карів. Як, і все у цьому місті вона виглядала як типовий набір контрастів. Між облупленими покинутими будинками стояв абсолютно футуристичний вокзал. Помпезна будівля в сучасному стилі більше б пасувала десь на якомусь провінційному місті республіки чи Домініону чим тут. Неони, кілька екранів з рекламою. Гул натовпів людей. І кари. Нові, та старі. Дикий ритм, дикий гул. Стало зрозуміло, що дійсно, Захарія класно придумав. Загубитись тут, особливо коли ти з іншого світу абсолютно легко. Ну, що ж, вирушаємо. Монк подумки промовив молитву великому Богові з Терри в якого вірила його бабуся, і яка навчила його тим молитвам які зараз мало хто вже знав. Як би там не було, йому  поміч від будь яких сутностей підійде. 

Хлопець сів в старий кар, з надписом маршрут номер 8, скривився. Старий облуплений салон, весь в надписах. Порізи на колись м’яких кріслах, та й публіка, яка більше нагадувала банду бандитів. Та чому нагадувала? Напевно ними й була. Все ж таки фавела славилась своєю бандою Анатасів. Монк то ту  то там бачив молодих хлопців та дівчат з характерним біоімплантом на місці лівого вуха яке вони відрізали при посвяті в банду. Їхні ліві вуха, замінені на імпланти, виглядали, як металеві леза, що з’єднувалися в ідеальний виток спіралі. Кожен імплант відрізнявся кольором та візерунком, як би відображаючи особисті заслуги в банді. Це був не просто біоімплант — це було визнання їхнього статусу. Що ж буде мені чим шокувати дівчат в барах вдома як повернусь подумав Монк.

Кар тим часом рушив.  Монк відчув як напруга останні днів потроху почала відпускати його. Все. Тепер шляху назад немає. Чим далі від центру міста, тим більше здавалось стиралось відчуття, і так невеличкого шару цивілізованості та прогресу. Вже за хвилин двадцять все змінилось кардинально. Було видно, що вулиці — якщо ці вузькі проходи між контейнерами, навісами та завалами можна так назвати — рідко коли бачать сонце. Більшість освітлення тут — неонові вивіски барів, чорного ринку та борделів, що горять у постійній напрузі, мерехтячи від перебоїв енергії. Кілька раз вони проїжали якісь промислові райони, якщо судити по високим трубам старих фабрик які диміли чимось токсичним, що йому здавалось, що він дихав металом, гаром та іще якоюсь невідомою хімією, яка здавалось осіла на шкірі липким нальотом.