Розділ 45.

Я неспішно йшла алеєю, вкрита зеленою м’якою травою. Підійшла до великого дерева, зняла мантію з іменним знаком Академії Стихій — сонце нещадно пекло. Вмостилася під тінню й замріяно задивилась на голубе небо.

Подув теплий вітерець, переплутав моє волосся. Я поправила його, а потім затримала в руці зелене пасмо. Посміхнулась.

— Невже моя слухняна адептка прогулює пари? — вдавано суворий голос вивів мене з роздумів.

Маг присів поряд, а потім звично поцілував у щоку, губи. Я на мить піднялася й перемістилася на коліна хлопця, щоб бути ближче. Вдихнула його аромат, поцілувала в шию, а потім осміліла й грайливо вкусила.

— Кері, золотко, ти ще довго мучитимеш мене? — проговорив охриплим голосом Лексіан.

Я зніяковіла й відчула себе навіть винною. Бо цілий рік старанно навчалась! Не лише теоретичний матеріал, якого дуже багато. Найскладніше було вчитись заново дихати, заглиблюватися в себе через годинні медитації, розвиваючи свій і справді мізерний резерв земної стихії.

Бо я — людина, не вроджений маг.

Я докладала титанічні зусилля. Спочатку змін не було, навіть думала здатися. Та кураторка забороняла навіть думати про це. Іноді вона вірила в мене більше, ніж я сама. За це їй велика подяка.

Коли з’явилися перші успіхи, я підстрибувала як маленька дитина.

Я знову глянула на мага й занурилась у спогад — у день розмови з Одом (професором Торсоном), коли ми знову зустрілись після емоційної сварки.

Тоді я вже була адепткою Академії Стихій. Ми з дівчатами пішли на ярмарок у честь Дня Мертвих. Ходили, розглядали сувеніри, тематичні прикраси.

Інвар часто зі мною спілкувався, та я одразу дала зрозуміти, що ми — лише друзі.

Коли люди на площі почали перешіптуватись, я подумала, що це Інвар з’явився на ярмарку. Та помилилася. Рівно навпроти мене стояв Лексіан — у чорному довгому плащі, з темним волоссям, довшим, ніж у нашу останню зустріч.

— Кері, він на нас дивиться! — прошепотіла подруга, не приховуючи захоплення. — Це той самий маг… І який красень!

Лексіан рушив до нас. Всі розступались, відходили — щоб не зачепити грізного мага. В Академії досі говорили про його поєдинок з Інваром — і досі боялись. Ба більше — додумали ще з десяток драматичних подробиць.

— Давно не бачились, — сказав він.

— Давно, — відповіла я. Це було все, що змогла вимовити.

Я боялась, що він сердитиметься на мене — що не зрозуміє мого бажання вчитись на мага землі.

— Тобі личить зелений, — усміхнувся він.

Я не змогла не посміхнутись у відповідь.

Ми блукали ярмарком, куштували солодощі. І ніхто не наважувався заговорити про минуле. Може, й справді не хотів псувати цей чудовий вечір.

Я не помітила, як подруги зникли — ми залишились удвох. Так, людей довкола було ще багато — та не для нас.

Ми були лише вдвох.

Я дивилася на мага й відчувала, як шалено скучила. Без нього я — лише половина.

Лексіан мовчав, поводився спокійно й ніжно, і нарешті поцілував. Мені було байдуже, що нас бачать. Я ж так довго цього чекала.

Ми гуляли до ранку, розмовляли про все: я — про свої зміни, він — про себе. І від того вечора ми знову були разом.

— Кері, ти точно не передумала щодо скромного весілля? — знову поцілував він.

Я повернулась зі спогадів і знову сиділа на колінах у коханого мага.

— Звісно, ні!

— Добре. Отже, завтра в нас усе буде. Тікати пізно. Все одно знайду!

Я засміялася. Тікати — це було останнє, що я хотіла. А під фразою «все буде» ховався той самий інтимний підтекст, що змушував щоки палати.

***

Весілля відбулось у Марені, в поселенні Старих Богів. Я наполягла. Лексіан не був проти. Його батьки, звісно, — так. Та він запевнив мене, що все владнає.

І ось — цей день настав.

Я у білій полотняній сукні, стою біля статуї Богині кохання — Фрейї. Поруч — Лексіан, в чорному. Біле вдягати відмовився.

Поруч — Аріленна з Алтеріаном, мої батьки й сестри, подруги з Академії, адепти по нещастю — Рідна з Каріном, Ард.

Зі сторони Лексіана — батьки (все ж таки прийшли), і друзі: Ксен, Орис, Інвар.

Наше скромне весілля. Ми даємо обітниці, надягаємо обручки. І в цей момент на нас сиплються маргаритки — благословення Богині Фрейї.

Скромний фуршет з рідними.

***

І ми вдвох. Тільки я і він. Все літо.

— Кері… — Лексіан підійшов до мене й обняв.

Почав повільно цілувати плече. Сукня була скинута не надто ніжно — здається, навіть постраждала. Та байдуже…

Я нервувала, хвилювалась… Руки тремтіли. Мабуть, не варто було слухати всі ті історії дівчат з поселення й подруг з Академії.

Поцілунок — довгий, глибокий. Після нього важко дихати… Потім ще один. І ще. Голова йшла обертом, і я не помітила, як уже лежала на ліжку, вкрита все тими ж маргаритками.

Прощання з білизною, яку вибирала не один день, відбулося швидко — Лексіан впорався за лічені секунди. Лежати оголеною перед коханим… Так незвично. Хвилююче.

Я наглядала, як маг скидає з себе одяг. Не відводила очей. Навіть у найінтимніший момент.

Потім був біль, який минув так само швидко, як і з’явився. Його замінили інші відчуття — значно приємніші.

Розум відключився. Залишились тільки відчуття.

Відчуття, що словами не передаються…