Розділ 43. Кері.

Кері

— Ви — Од. Напівбог. Чоловік Богині Фрейї. Ви покинули свою сім’ю й мандрували королівствами. Ви покохали земну жінку, яка народила вам сина, і заснували рід Інвара. Ви випадково знайшли прохід у Царство Мертвих — місце, що фонить магією, схожою до вашої, але водночас її блокує. Саме тому ви проводите тут найбільше часу. А Фрейя, своєю чергою, обходить це місце, бо не терпить Гель.

Та мої запитання, що я задала на початку, досі залишаються без відповіді.

— Як ти здогадалась?

— Я не була впевнена, що Од, предок Інвара і Торсон — одна особа. Але я знала, що Од тут. Бо натрапила на карту.

Я витягла її з глибокої кишені мантії й розгорнула на столі. Всі підійшли, щоб подивитись.

— До чого тут золото? — кинув з іронією Лексіан.

Я не відповідала. Дивилась на Ода. Більше не старого професора, а чоловіка середніх років, високого, з розправленими плечима, з яскраво-блакитними очима й правильними, вольовими рисами обличчя.

— Богиня шукала свого коханого й плакала. Її сльози перетворювались на золото. Я вирішила, що якщо з’єднати на карті всі поклади золота, можна простежити її шлях.

Я показала маршрут, що вивела на карті.

— Чому ви їх покинули? Чому не повернулись? Чому ховаєтесь?

— Я хотів бути вільним. Це моя природа — свобода. Та я люблю Фрейю. І дочок. Але коли зрозумів, що хочу повернутись — було вже запізно. Я не міг просто так прийти…

— Вам соромно?

— Обережніше, дівчинко, — осадив Од. — Фрейя ніколи не терпіла Гель. Їхня ворожнеча давня, ще з початку часів. Тому саме вона і допомогла тобі.

Навіщо він це сказав? Навіщо зрадив мене? Лексіан кинув на мене злий погляд, і я мимоволі відвела очі.

— Я хотів запечатати прохід у Царство Мертвих. Назавжди. Щоб Гель більше не мала жодного шансу вирватись. Це мала бути моя перемога. Подарунок Фрейї. Ритуал, енергети, руни — все це потрібно не лише для відкриття, а й для закриття.

— Але ж на дверях написано, що зачинити їх може лише той, хто їх відчинив… Тобто ви.

Од засміявся. Не весело, а так, ніби я сказала щось до абсурду наївне.

— Я можу зачинити двері. Але не прохід. Він залишиться.

Тепер все стало зрозумілим.

— Ви могли самі зібрати енергетів.

— Звісно. Але я не хотів, щоб Гель щось запідозрила. Тому діяв через Зіандра.

Я почала розуміти. Він — ляльковод. Підштовхував Зіандра, обманював. І не збирався виконати обіцяного. У вирішальний момент він би просто втрутився, повернув ритуал у потрібне для себе русло. А ми… ми б загинули. І ніхто з нас не дізнався б навіть навіщо.

Мене розривало від обурення.

— Як ви можете?! Як?!

— Якщо ти зараз про мораль, можеш не витрачати слів. Вона мене не цікавить. Це людська слабкість. Навіть маги вже зрозуміли, що це марно. Правда, хлопчики? — його голос був твердим, без тіні сумніву.

Кожне його слово — як удар. Я ледве стримувала себе.

— Я допоможу вам примиритись із Фрейєю. Завтра. У Марені, в поселенні послідовників Старої Релігії.

Я розвернулась і вийшла.

На подвір’ї мене наздогнали хлопці. Їхні обличчя були напружені, втомлені. Такого розвитку не очікував ніхто.

— Інвар, ти як нащадок напівбога — якийсь хиленький!

— А ти, Лексіане, знаєш куди підеш?! — голос Інвара тремтів.

— Кері, треба поговорити, — Лексіан зупинив мене. Інвар пішов. Залишив нас.

— Чому не сказала? Невже це так важко? — він схопив мене за руку, міцно. — Хоч я сам мав здогадатись! Ти просто людина, без магії. Як ти вийшла з підземелля, повного шакалів Гель? І ця кішка, що крутилась біля тебе? Кері, ти добровільно віддала себе в служіння Богині! Фактично в рабство! Ти розумієш? У культі Фрейї, яка, до речі, не вирізнялась цнотливістю, — жриці зобов’язані її дотримуватись!

Його голос був різкий. Люди обертались. А я мовчала. Не зважала на погляди, не зважала на біль у зап’ясті, яке він стискав.

— Кері!

— Ти живий… — ледь прошепотіла я.

Він почув. Та це не заспокоїло його.

— Живий?! Та мені не потрібна твоя жертва! Я краще сто разів здохну, ніж житиму без тебе, знаючи, що ти зруйнувала своє життя через мене!

— Це не так…

— Не так? А твоя каблучка з червоним каменем?! Вона все каже за тебе.

Я глянула на неї. Не зняла. Не забула. Просто не наважилась.

Я знала, що він скаже ще щось, що вдарить сильніше. Тому вивільнила руку й пішла.

Я не пам’ятаю дороги. Все було наче в тумані. Палац Інвара, портал, екіпаж, поселення… І я — вже вдома.

Я не плакала. Не дозволяла собі. Бо як почну — не зупинюсь. Замість сліз — дія.

Я приготувала вівтар. Попросила спорудити його просто неба. Прикрасила маргаритками, янтарем, статуетками кішок. Сьогодні п’ятниця. День Фрейї.

Розклала золоті свічки. Запалила.

— Фрейє, велика Богине,

Я кличу тебе в цей час.

Послухай мене — жрицю твою.

Доньку твою.

Прекрасна, я кличу тебе —

Прийди.

Осяй своїм світлом…

Я читала, знову і знову, поки не відчула тепло, яке розливалося з середини.

Я обернулась.

Фрейя стояла біля маргариток. Перебирала пелюстки. Спокійно. Сумно.

І він — Од.

Як дізнався, що прийде? Як знайшов дорогу?

Вони дивились один на одного.

Я — зайва. Тому тихо відійшла.

Вони не помітили. Їхній погляд належав тільки одне одному.