Розділ 43. Кері.

Кері.
— Ви Од! НапівБог, чоловік Богині Фрейї! Ви покинули свою сім'ю, й мандрували королівствами. Ви покохали земну жінку, яка народила вам сина, й заснували рід Інвар. Ви випадково знайшли прохід у Царство Мертвих. Який фонить магією, схожою до вашої, і водночас блокує її, приховує. Тому саме тут ви найбільше проводите часу.
А Фрейя у свою чергу обходить це місце, бо не любить Гель.
Та мої запитання, що я задала на початку, досі не зрозумілі!
— Як ти здогадалась?
— Я не була впевнена, що Од, предок Інвара й Торсон — одна особа. Та я була певна, що Од тут. Бо чисто випадково натрапила на карту.
Я витягла з глибокої, внутрішньої кишені мантії карту, розклала її на столі. Всі підійшли щоб подивитись.
— До чого тут золото? — саркастичне зауваження Лексіана..
Я дивилась на Ода, чоловіка середніх років, уже не старого професора. Він високий, коли не горбиться, і плечі широкі, коли не сутулиться. Й очі яскраво голубі, й риси такі... Правильні, симетричні, вольові, виразні вилиці, масивне підборіддя.
Я продовжувала дивитись на Ода й говорити, я хотіла бачити його вираз, емоції.
— Богиня шукала, свого коханого чоловіка, й плакала, а її сльози перетворювались на золото. Ось я і припустила... — я показала на карту, щоб всі зрозуміли мій хід думок.
— Чому ви їх покинули? Чому не повернулись? Чому ховаєтесь? — я ще раз повторила питання, що задавала на початку.
— Я хотів бути вільним, це моя природа — свобода! Та я все одно люблю Фрейю, й дочок. І через деякий час(не одну сотню років) мені набридли мандри, і я хотів повернутись... Та я не міг просто так прийти...
— Вам соромно повертатись? — сама не знаю, як у мене це вирвалось.
— Легше дівчинко! — осадив мене Од — Фрейя, ніколи не любила Гель, їхня ворожнеча триває ще від початку часів... Тому, Фрейя і допомогла тобі.
Навіщо він мене видав? Помста за мої слова? Лексіан пропікав мене злим поглядом, тому я відвернулась. Зараз не час...
— Я хотів запечатати прохід у Царство Мертвих, назавжди, щоб Гель більше не мала жодного шансу вирватись. Подарувати цю перемогу Фрейї й повернутись. Енергети й активовані руни, потрібні не тільки для відкриття проходу.
— Але на дверях написано, що двері може закрити той, що їх відчинив. Тобто Ви! — Од засміявся, наче я сказала, щось дуже смішне.
— Так, я можу зачинити двері! Тільки двері не зачинять сам прохід, він все одно буде відчиненим.
А! Тепер зрозуміло для чого було це все.
— Невже ви самі не могли зібрати енергетів? — я не здавалась зі своїми питаннями. Він же напівбог.
— Звісно міг! Та я старався не втручатися, щоб у Гель не виникло підозри.
Здається я почала розуміти хід його думок. Він спеціально підштовхував Зіандра на грязну роботу, обманював фактично, бо Зіандр, не отримав би обіцяного... Він би просто у вирішальний момент появився і повернув ритуал у потрібне для себе русло. Та я, Лексіан, Лісандея, Тарія ми б все одно загинули... Уже мовчу про активовані руни та безліч невинних жертв що були принесені.
Цей масштаб цинічності, просто не вкладався у моїй голові. Одові було легше вбити безліч невинних людей, заручників обставин, ніж просто вибачитись перед дружиною!
Мене так це обурило, що я вся побагровіла від злості.
— Як ви так можете! Як?
— Якщо ти зараз про моральну сторону, то можеш не старатись, вона мене не хвилює! Такими дурницями страждають тільки люди! Навіть маги порозумнішали й не переймаються таким! Правда хлопчики? — Од говорив твердо, навіть жорстоко, кожне його слово ранило мене.
— Я допоможу вам примиритись із Фреєю! Приходьте завтра в Марену, до поселення послідовників Старої Релігії!
Я обернулась і вийшла, я не хотіла більше тут знаходитись. Марно щось доказувати тому, для кого я важу менше ніж мурашка, а про мою думку так взагалі мовчу.
Єдине, що я можу, це примирити його з Фреєю і позбутися із земних королівств.
На подвір'ї Академії, мене наздогнали хлопці. Вони були здивовані почутим і точно такого розвитку не чекали. А хто чекав? Я хоч і здогадувалась про Ода, та вся правда мене потрясла...
— Інвар, ти як нащадок напівбога, якийсь хиленький!
— Знаєш що Лексіане! А не пішов би ти до лисого гобліна!
Терпіння Інвара здається на межі, не кожного дня ж таке дізнаєшся. Всім є про що подумати!
— Кері, треба поговорити! — це Лексіан до мене, а Інвар, зрозумівши що зайвий, залишив нас.
— Чому не сказала? Невже це так важко! — Лексіан тримав мене за руку, і з кожним словом стискав міцніше.
— Хоч, я сам мав здогадатись! Ти просто людина, без магії. Ти ніяк не могла вийти з підземелля, що охоронялось шакалами Богині Гель. У тебе не було жодних шансів на це! А ще кішка, що весь час крутилась біля тебе? Я... Кері, ти добровільно віддала своє життя в служіння Богині! Фактично в рабство! Ти розумієш це? У культі Фрейї, за іронією, бо сама Богиня не ікона цнотливості, скоріше навпаки, та від своїх жриць вона вимагала саме цнотливості! — Лексіан кричав, перехожі на нас дивилися, мені було соромно та я мовчала усю його гнівну тераду, терпіла біль у руці, яку він з силою стискав...
— Кері!
— Та ти живий... — я промовила дуже тихо.
Та Лексіан все одно почув і здається моя відповідь йому не сподобалась.
— Живий?! Кері, мені не потрібна твоя жертва! Та я краще 100 раз здохну, ніж буду жити так! Не маючи змоги бути біля тебе, обняти, поцілувати... Знати, що ти зіпсувала своє життя через мене!
— Це не так...
— Не так, твоя каблучка з яскраво червоним каменем тому доказ.
Я автоматом глянула на каблучку, яку не зняла. Я не буду обманювати себе, що забула. Бо я добре пам'ятала про неї, та все не наважувалась зняти...
Я розуміла, що він на емоціях, наговорить лишнього, тому вивільнила свою руку з його і пішла...
Я не пам'ятаю як добралась до храму Старих Богів в Марені. Не те щоб буквально не пам'ятала, просто все відбувалось наче не зі міною. Я дійшла до палацу Інвара, пройшла порталом до Марени, а там екіпажем доїхала до поселення.
Я старалась відгородити себе від болю, що роз'їдав моє серце. Старалась триматись, бо якщо я зараз заплачу, то не зможу зупинитись.
Тому я зосередилась на приготуванні поклику Богині Фрейї. Я не знала чи точно вона прийде, чи насмілиться прийти Од. Та я зроблю все, що зможу...
Вівтар на моє прохання спорудили на дворі, я його прикрасила квітами, улюбленими маргаритками, які росли в горщиках. І поставила статуетки кішок, і каміння — янтарю. Усе як любить Богиня, сьогодні навіть її день — п'ятниця.
На кінець, я розклала свічки, золотого кольору і запалила їх.
— Фрейя, велика богиня,
Я кличу тебе в цей час,
Послухай мене, жрицю твою.
Послухай мене, дочку твоєї.
Прекрасна! Я кличу тебе,
Прийди ж до мене,
Осяй своїм світлом.
Я довго читала, раз за разом, я ж поки не відчула тепло, яке наче гріло з середини.
Я обернулась, Фрейя стояла біля маргариток, акуратно перебрала їхні листки.
Де ж Од? А якщо він не прийде?
— Фрейя!
Ось і він! Як дізнався? Що появився, так точно?
Я тут зайва, тому пішла геть. Ніхто й не помітив, вони були зайняті собою.