Розділ 42. Лексіан.

Лексіан

Інвар не зрозумів, у чому справа. Та я й не збирався пояснювати. Я почав атаку.

Прикликав силу, залучив енергетичні потоки — мої руки спалахнули яскравим світлом. Удар. Срібна блискавка, схожа на живу стихію, вдарила в Інвара. Він встиг зібрати щит, та на кілька секунд запізнився — блискавка пройшла крізь його тіло у двох місцях нижче плеча. Кров. Не смертельно. Жити буде. Але я не зупинявся.

Аркан сили зруйнував його захист. Інвар кинувся у відповідь — вогняні кулі, одна за одною. Я легко відбив їх — простим закляттям. Підбігла охорона. Зрештою, я ж в Аланії, а він — король. Та їх я знешкодив стазисом. Дякую, Арі, за талісман — енергетичний резерв відновлювався блискавично.

Ще одна хвиля вогню — я погасив її водою. Він знав: я сильніший. Ще з першої дуелі. Але не здавався. Кинувся з мечем. Я ледве встиг витягти свого. Випад. Іскри. Я знову поранив його.

— Що ви робите?! — крик.

Я озирнувся. Голос, який міг зупинити будь-яку бурю. Кері. І цього разу — мене. Та вже пізно. Інвар ударив. В живіт. Я схопився за рану — кров текла, гаряча й безжальна.

— Зупиніться! Негайно!

Кері намагалась увійти в дуельне коло, та вогонь відштовхнув її — відкинуло метрів на п’ять. Дерево зупинило її. Я прокреслив грань кров’ю, ритуально, й кинувся до неї. Інвар також.

— Кері, ти як?

Я торкався її голови, а пальці вже були в крові. Промовляв закляття зцілення. Пульсувала лють — на себе. На світ. На все.

— Це все через тебе, дурень! — Інвар кричав, а я мовчав. Бо мав підстави погодитись.

Я посадив Кері собі на коліна, обійняв, тримав її, мов берег останній.

— Кері, скажи щось…

— У голові паморочиться… — її голос був слабкий, ледь чутний.

— Я віднесу тебе до цілителів!

— Не треба… зараз мине…

Інвар сів поряд, охоронці та адепти, почувши від нього, що все гаразд, розійшлися.

Ми троє — поранені, розбиті, мовчазні — сиділи під деревом. Добре, що хоч погода суха. Та й то Аланія — не Марена з її вічними дощами.

— Лексіане, навіщо ти напав на Інвара? — Кері дивилась на мене з докором, і я знову відчув: не за мене вона, не повністю.

— Перевіряв одну теорію. — коротко кинув я. Не виправдовуватимусь.

І в ту ж мить — я помітив. У вікні Академії — силует. Він спостерігав. Обличчя — знайоме. Чоловік. Він.

Я піднявся з Кері на руках. Інвар також. Кері підвела очі, побачила — і все зрозуміла.

— Я з вами! — її тон не лишав простору для суперечок.

— Постав мене! — вона знову наказувала, і я, хоч і здивувався, але послухав. Постав її на ноги. Взяв за руку.

Ми пішли до Академії.

На другому поверсі він звернув у бічний коридор. Ми слідували за ним. У швидкому темпі, майже бігли. Я озирнувся:

— До речі, Кері, а що ти тут робиш?

— Шукаю декого.

На розмови не було часу. Ми піднялися на самий верх. Закрита вежа Академії. Колись тут не було нічого — порожнеча, кам’яні стіни. А тепер — простора кімната. Вишуканий інтер’єр, масивний стіл, м’який диван, фрукти, вино, книги на полицях… І картина. Родинна.

Я втупився в неї. Особливо — в жінок. І не одразу помітив його.

— Хто ви? — Інвар був першим, хто заговорив. Стояв рівно, попри рани.

— Присідайте, — чоловік кивнув на диван. Та ми стояли. Напружено.

— Ви — професор Торсон? — спитав я. Лінії обличчя знайомі, хоч і… молодші.

— І так, і ні.

Кері підійшла до картини. Дивилась довго. Потім:

— Чому ви їх покинули? Чому не повернулись? Чому ховаєтесь?

Його погляд змінився. Він підійшов ближче. Я відчув, як напружилась кожна клітина мого тіла.

— Не хвилюйся, я не завдам їй шкоди.

Я став між ними. Не довіряв. Не забув, що він зробив у підземеллі.

Він сів за стіл.

— Ви — мій предок. Засновник роду. Той, хто відкрив прохід у Царство Мертвих?

— Так, Інваре. Саме так.

— Навіщо прикидалися професором Торсоном?

— А я і є він.

— Цей цирк починає набридати! — я не витримував.

— Я просто люблю спостерігати, як ви повільно йдете до істини. Ну ж бо — розкажіть ваші версії!

Я вдихнув глибше.

— Ви маг. Ви черпаєте силу з роду Інвара або від Гель. Ви штовхнули Зіандра на пошуки енергетів. І все це час ховалися в Академії.

Він посміхнувся. Насмішкувато.

— Не зовсім, Лексіане.

— Ви шпигували…

— Шпигував? Ні. Мені просто подобалося в Марені. В Академії Аргаріуса було спокійніше. Я не маг. І не черпаю сили від Гель. Та так, Зіандра я направив. Він майже досяг мети. Та мої цілі… були інакші. Мене не цікавить ваше дріб’язкове земне.

Він замовк. І тепер — усі погляди звернулись до Кері. Її черга.