Розділ 42. Лексіан.

Лексіан.
Інвар не зрозумів в чому справа, та я не збирався пояснювати, почав атаку. Прикликав силу, залучив енергетичні потоки, мої руки засвітились яскравим світлом. Удар, енергія полилась в сторону Інвара, срібним потоком, наче блискавка. Він швидко згрупувався й виклав щит, та на кілька секунд запізнився. Блискавки наскрізь пройшлась тілом Інвара у двох місцях нижче плеча. Полилась кров, рани не смертельні, жити буде, та я продовжував наступати. Я не шкодував сил...Й наступний Аркан сили зруйнував його щит. Інвар напав у відповідь, й у мене полетіли вогняні кулі, одна за одною. Я їх легко відбив, проговоривши потрібне закляття.
Підбігла підмога, як не крути, та я на території Аланії, а він король. Та охоронців я знешкодив, простим закляттям стазису. Дякую Арі за талісман, завдяки йому, мій енергетичний резерв поновлюється блискавично!
Знову вогняні кулі... Та я легко, помахом руки відправив їх в іншу сторону.
На шум почали сходитись адепти, і я створив дуельний круг. Хоч якесь пояснення для цікавих.
— Лексіане, що ти робиш? — Інвар не розумів до кінця моїх дій... Здогадувався, та загроза була надто явною.
Інвар направив на мене вогняну хвилю, я у відповідь погасив її водною стихією.
Я сильніший й Інвар зрозумів це, ще під час першої нашої дуелі! Та він не збирався здаватись, з мечем кинувся на мене. Не чекаючи, коли я витягнув свого. Та я швидко впорався, навичка натренована роками. Випад, наступ, іскри. Я знову поранив Інвара...
— Що ви робите?
Я оглянувся на звук знайомого голосу, відволікся й Інвар уже поранив мене. В живіт, кров текла беззупинну.
— Зупиніться! Негайно!
Кері намагалась зайти в круг, та вогонь відштовхнув її. Вона відлетіла порядком на п'ять метрів, і зупинилась, скоріше дерево її зупинило. Я окропив грань дуельного кола своєю кров'ю, й підбіг до Кері, як і Інвар.
— Кері, ти як?
Я обмацав її голову, і мої рука була в крові. Я промовляв закляття зцілення...
— Це все через тебе, дурень! Ти геть збожеволів! — Інвар був злий, та я сам на себе злий.
Я присів біля дерева і підняв Кері й пересадив до себе на коліна.
— Кері, скажи щось! — вона ще досі мовчала, а я божеволів від хвилювання.
— В голові паморочиться... — слабким голосом ледь промовила моя Кері.
— Я віднесу тебе до цілительського центру!
— Не треба, зараз пройде.
Інвар також сидів біля дерева. Адепти й підмога після слів свого короля, що все добре, розходьтеся. Таки розійшлися...
А ми троє, ранених, продовжували сидіти під деревом, добре що погода суха. Хоч про що я, це ж спекотна Аланія, а не Марена з дощовим, вологим кліматом.
— Лексіане, що це було, навіщо ти напав на Інвара? — злі нотки в голосі Кері, й звинувачення, мене це дратували. Знову вона захищає не мене...
— Перевіряв одну теорію! — я не збираюся виправдовуватися!
І в цей момент, у вікні Академії Стихій, я побачив чоловіка, що уважно на нас дивився! І я піднявся з Кері на руках. Інвар також піднявся, побачив куди я дивлюсь. І навіть Кері все зрозуміла.
— Я з вами! — безкомпромісно сказала вона, що я навіть не заперечив.
— Постав мене на ноги! — ого, це відколи, тиха, скромна Кері, віддає накази?
Я здивувався, та поставив її на ноги, взяв за руку і ми троє рушили в будівлю.
Дійшовши до другого поверху, ми побачили, що чоловік звернув до сходів, що вели на верхні поверхи. І пішли за ним, звісно.
— До речі, Кері, а що ти тут робиш?
— Шукаю декого!
На розмови багато часу не було, тому що ми поспішали, ледь не бігли. Він привів нас на самий верхній поверх, у закриту вежу Академії. Я тут уже був, і тут нічого не було, тільки голі стіни. А тепер тут велика простора кімната, з вишуканим інтер'єром, масивним столом, м'яким диваном, на столику свіжі фрукти, вино. На стінах книги та картина сім'ї.
Я так задивився на картину, а точніше на жінок, що були там зображені, що не відразу помітив чоловіка, власника кімнати.
— Хто ви? — першим заговорив Інвар, він хоч і поранений, та поставу тримав рівно.
— Присідайте! — він жестом показав на диван, та нам було якось не до комфорту.
— Ви професор Торсон? — а хто ж це ще може бути, схожі риси я вловив на його уже молодому обличчі.
— Так і ні!
Дуже оригінальна відповідь.
Кері підійшла до картини, й довго дивилась, а потім поставила питання, яке я не зрозумів.
— Чому ви їх покинули? Чому не повернулись? Чому ховаєтесь? — у її питаннях було закладено скільки емоцій. Що я ще більше зрозумів, що я чогось не знаю.
— Здивований, що ти здогадалась! Ти ж просто людина! — він також підійшов до картини, і став біля Кері. Я не хотів, щоб він так близько біля неї стояв. Я пам'ятаю, як він її штовхнув у провалля до змія.
— Не хвилюйся, я не збираюся завдавати їй шкоди! — ага, я взяв і повірив.
Я стояв перед ним, прикриваючи Кері. Він посміхнувся і пішов до столу, сів на крісло.
— Ви мій предок, засновник роду, і ви знайшли вхід до Царства Мертвих?
— Так, Інваре, все вірно!
— Навіщо прикидалися професором Торсоном? — Інвар підійшов до крісла й також сів.
— Чому ж прикидався, я і є професором Торсоном! — він так спокійно говорив...
— Цей цирк, починає набридати! — скільки ж можна водити нас за ніс?
— Мені подобається наглядати за вами, як ви повільно підступаєте до істини! Тому послухаю Ваші версії.
— Ви маг, предок Інваріуса, і якимось незрозумілим чином животе досі. Мабуть, це пов'язане із Богинею Гель і тим, що саме Ви відчинили прохід у її царство! — я почав говорити свою версію. Та мабуть, не попав у ціль, бо він засміявся.
— Ні Лексіане, не зовсім вірно.
— Ви черпаєте силу з нашого роду, й тому досі живі. Ви підштовхнули Зіандра, мого батька шукати енергетів, а самі ховалися в тіні. Шпигували в Академії Аргаріуса! — невже професор навіть Інвара вивів із себе?
— Шпигував? Ні, це не так. Я поселився в Марені й викладав в Академії Аргаріуса, тому що мені там подобалось. Й тому, що Академія Стихій — набридла! Я не черпаю силу з роду, і не від Гель, мені це не потрібно. І я не маг! Щодо Зіандра, то так, це я підштовхнув його на пошуки енергетів. І досить успішно, він був так близько до цілі. Та на жаль, мої цілі відрізнялась від Зіандрових. Мене не цікавлять ваші земні розбирання.
Настала черга Кері висловитись, тому всі дивились на неї...