Розділ 39.

Кері

Ми сиділи у саду на території будинку Лексіана. Стіл був накритий тільки на двох.

— Ти весь час мовчиш. Щось не так?

Справді, Кері, що не так? Ти сидиш поруч із чоловіком своєї мрії, він дивиться на тебе з ніжністю — і, боюся вжити це слово, з коханням! А я сиджу, мов на голках, не можу розслабитися…

— Тільки не кажи, що любиш іншого.

— Не скажу…

— Тоді в чому справа?

Я відкрила рота, але не змогла вимовити й слова. Я не могла розповісти — це було б неправильно. Не хотіла, щоб Лексіан почував себе винним. Це було моє рішення.

— Лексіане, я кохаю тебе. Ти… Я… І, мабуть, кохатиму до кінця життя. Та не можу залишитися. Пробач.

Непрохані сльози затремтіли на віях, готові впасти. Я зібрала всю силу волі, аби не розридатися, не вибухнути схлипами, не виплеснути всю гіркоту, яку несли мої слова.

— Чому?

— Просто прийми моє рішення. І не шукай мене.

Я підвелася і пішла. Сад, який ще хвилину тому здавався ідеальним, втратив свою красу. Потьмянів. Як і я — зсередини.

***

Минуло п’ять днів. Професор Торсон наче розчинився у повітрі. Його розшукували у всіх королівствах — та безрезультатно.

В Академії Стихій уже був новий ректор. Учора я, Рідна, Ард і Карін отримали документи про проходження практики — ще й з відзнакою. Того ж дня ми повернулися в Марену.

Аріленна з Аргаріусом повернулись у той самий вечір, коли відбулись події в підземеллі.

Лексіана я більше не бачила.

Ксена також.

Я зайшла до своєї кімнати в гуртожитку. Пройшов лише місяць — а здається, ціле життя. Я знайшла своє кохання. І втратила його. Скільки б сліз не проливала — нічого вже не змінити. Головне, що Лексіан живий.

Я кликала Богиню Фрейю, хотіла дізнатися, що маю зробити. Але вона не відповідала. Продовжувала ходити на пари. І чекала.

Обшукала всю бібліотеку Академії, перечитала все, що змогла знайти про Фрейю. Найбільше мене вразила одна історія:

“Фрейя, золотоволоса і блакитноока богиня, що уособлювала землю, вийшла заміж за Ода, символ літнього сонця. Вона кохала його, народила двох дочок — Хнос і Герсеми. Коли Од покинув її й пішов у мандри, Фрейя довго плакала. Її сльози, падаючи на скелі, перетворювались на золото, а в морі — на бурштин. Вона шукала його по всьому світу, під різними іменами, ставлячи всім одне й те ж питання: чи не бачили Ода. Її страждання породили легенди й багатства, а її туга — золото й сльози божества…”

Це була сумна історія. Якщо навіть Богиня нещасна в коханні… То що вже говорити про мене?

Уночі мені наснився сон: Фрейя — самотня, сумна, йде невідомою землею. Потім сідає під деревом і плаче. І її сльози, справді, перетворюються на золото. Вона підіймає голову й шепоче:

— Допоможи мені…

Я прокинулася, вражена. Як я можу допомогти? Навіть Фрейя не знайшла Ода. Чи зможу я?

Я згадала слова Аргаріуса: «Ми, сильні маги, не звертаємо увагу на дрібниці…»

Думай, Кері. Думай.

***

На вихідних Аріленна запросила мене поїхати з нею і Лісандеєю до поселення послідовників Старої Релігії. Я з радістю погодилась. У дорозі в екіпажі ми, звісно ж, пліткували.

— Кері, а що у вас з Лексіаном? — невимушено запитала Арі. Я знала, що вона давно хотіла, та не наважувалась.

— Нічого. У нас нічого немає…

— Кері, не моя справа, та закоханих я бачу одразу. Навіть не намагайся мене переконати, — Лісандея говорила щиро. І я ледь не здалася, ледь не розповіла.

Але промовчала. Бо як тільки відкриєшся — одразу пожаліють, поспівчувають, захочуть допомогти. А я не хочу. Це тільки моє.

Я перевела тему.

— Невже професора Торсона досі не знайшли?

— Усі дивуються. Начебто крізь землю провалився. Пошукові закляття не спрацювали, — відповіла Арі, і подивилася на мене. Я ж — уникала її погляду.

— Кері, це в тебе нова мода з Аланії?

Дівчата розглядали мою сукню і зачіску з посмішками. Світло-коричнева сукня з комірцем, коса через плече — нічого особливого.

— Невже так помітно? — кинула я з іронією.

Арі з Лісандеєю були скромно вдягнені — темно-сині сукні, мінімум прикрас. Та Арі неможливо було не помітити — магія рун світлась зсередини.

Поселення виявилось не таким, як я уявляла. Не скромне й невеличке, а розвинуте, живе, багате. Школа, лавки, храм. Люди — усміхнені, щасливі. Жінки з розпущеним волоссям, у світлому вбранні з вишивкою.

До нас підбігли два хлопчики. Арі обійняла їх.

— Де мама? — запитала вона.

— У храмі, — відповів старший.

Храм справляв сильне враження. Тихо, мирно. На лаві молилась жінка — мабуть, мати хлопців.

— Орфеліє…

Жінка не почула одразу. Коли обернулася — її обличчя було сумним. Але вона посміхнулась і підійшла. Я одразу зрозуміла — її чоловік загинув через Борена. Сум в очах не сховаєш.

І знову я згадала Фрейю. Чи справді Од покинув її добровільно? А може, з ним щось сталося?

Про Ода — жодної згадки. А в храмі, поруч із Воданом, Тором і Фрейром — не було статуї Фрейї…

— Арі, а я можу поговорити з Егрегором?

— Тільки через мене.

Я кивнула. Але хотіла поговорити з ним наодинці…

— Я запитаю, чи це можливо, — сказала Арі.

Ми продовжили оглядати храм, я вийшла в тисовий гай і присіла біля джерела.

— Про що хочеш поговорити?

Я озирнулась. Нікого.

— Ти мене не побачиш. Але можеш чути.

— Ти — Егрегор?

Голос був нахабний, іронічний — зовсім не такий, як я уявляла.

— Знаю я все. Не хвилюйся.

— Про що ви?

— Про твою обіцянку Богині Фрейї. У вас, смертних, мода на обіцянки? Нерозумно.

— Я знала, що не маю вибору…

— Що вона просила?

— Відродити її культ.

Він мовчав. А я додала:

— У вашому храмі немає її статуї.

— Немає. Може, ти й маєш рацію. Фрейя — богиня кохання.

— Ви допоможете? — я сподівалася.