Розділ 39.

Ми сиділи у саду, на території будинку Лексіана. Стіл накритий тільки на двох.
— Ти весь час мовчиш? Щось не так?
Справді Кері, що не так? Ти сидиш з чоловіком мрії, він відповідає взаємністю, дивиться з ніжністю в очах, побоюсь цього слова з Коханням! А я все ніяк не можу розслабитись, сиджу як на голках...
— Тільки не кажи що любиш іншого!
— Не скажу...
— Тоді в чому справа?
Я відкрила рота, та не змогла нічого вимовити, я не можу розповісти, так буде неправильно, не хочу, щоб Лексіан почував себе винним! Це було моїм рішенням.
— Лексіане, я кохаю тебе! Ти... Я...І мабуть, кохатиму до кінця життя! Та не можу залишитись. Пробач.
Непрохані сльози, стояли на кінчиках вій, готові зірватись вниз по щоці. Я приклала безліч зусиль, щоб не заревіти в голос, зі схлипами та соплями, вилити усю гіркоту, що несли мої слова.
— Чому?
— Просто прийми моє рішення і не шукай.
Я обернулася і попрямувала до виходу з саду, який втратив усю красу, потьмянів, в порівнянні з моїм внутрішнім горем.
* * *
Минуло п'ять днів. Професор Торсон наче, розчинився у повітрі. Його розшукували у всіх королівствах та безрезультатно...
В Академії Стихій, новий ректор, і ще вчора, я Рідна, Ард, Карін, були в його кабінеті й отримали документи з підписаною практикою, та ще й з відзнакою! Того ж дня, ми усі повернулись в Марену.
Аріленна з Аргаріусом повернулися, ще того ж вечора, що й події в підземеллі.
Лексіана я більше не бачила...
Ксена також.
Я зайшла у свою кімнату в гуртожитку. Пройшов місяць, таке враження, що ціле життя... Я знайшла своє кохання і втратила... Скільки б я не проливала сліз, та нічого уже не зміниш. Головне, що Лексіан живий.
Я кликала Богиню Фрейю, хотіла дізнатися, що саме маю робити! Та вона не відповідала. Продовжувала ходити на пари та чекати...
Я обшукала всю бібліотеку Академії, перечитала все що змогла знайти про Богиню Фрейю. Найбільше, що мене вразило це історія кохання Богині:
"Фрейя, золотоволоса і блакитноока богиня, що іноді вважалася уособленням землі, вийшла заміж за Ода, символ літнього сонця, якого вона любила і від якого народила двох дочок Хнос і Герсеми. Ці дівчата були настільки прекрасними, що усі красиві й дорогоцінні речі називали їх іменами.

Поки Од ніжився поряд з Фреєю, вона посміхалася і була щаслива, але на жаль! Бог був за вдачею мандрівником і, втомившись від компанії дружини, несподівано покинув їхній затишний дім і відправився мандрувати. Фрейя, сумна і покинута, багато плакала, а її сльози падали на круті скелі, які розм'якшувалися від зіткнення з ними. Вони просочувалися до середини каменів, де перетворювалися на золото. Декілька сльозинок потрапили в море і стали напівпрозорим бурштином.
Втомлена від положення покинутої дружини та бажаючи обняти свого коханого, Фрейя, врешті-решт, відправилася на його пошуки й пройшла багато земель, де стала відома під різними іменами: Мардоль, Херн, Гефн, Сер, Скьяльф і Трунг. Усім, кого зустрічала, вона ставила одне і те ж питання: чи не проходив її чоловік цією дорогою? Вона пролила багато сліз, тому і знаходять золото в різних королівствах.
Фрейя, найпрекрасніша з усіх богинь
Проливала золоті сльози.
Усі шанують її, як головну богиню після Фрігг, Водана дружину.
Давно вона дружина Ода-мандрівника
але, щоб побродити по світу, її залишив він.
Шукає чоловіка Фрейя з тих самих пір
і проливає сльози золоті.
Багато в неї імен:
на землі звуть її Ванадис
А Фреєю назвали її на небі.
Сумна історія! Якщо навіть Богиня нещасна у коханні, то що говорити мені, простій смертній...
Мене настільки вразила ця історія, що коли я лягла спати, мені приснилася, сумна Богиня, яка ходить невідомою землею, в пошуках коханого чоловіка. Вона довго йшла, а потім присіла біля дерева і заплакала, її сльози, справді падали на землю і перетворювались на золото.
А потім, вона підняла свій погляд й прошепотіла:
— Допоможи мені!
Я прокинулась, вражена! Як допомогти, як я можу допомогти? Якщо навіть Богиня не може знайти Ода. То невже зможу я?!
І я пригадала слова Аргаріуса, що вони сильні маги не звертають уваги на дрібниці...
Думай Кері, думай!
* * *
На вихідних Аріленна запросила мене, поїхати з нею і Лісандеєю до поселення послідовників Старої Релігії. Я звісно погодилась, сама хотіла туди з'їздити. Їхали ми в екіпажі й звісно пліткували:
— Кері, а що у вас з Лексіаном? — невимушено запитала Арі, хоч я знала, що вона давно хоче запитати, та не наважується втручатися...
— Нічого. У нас нічого не має... — мені боляче про це говорити, згадувати, думати...
— Кері, звісно не моя справа, та закоханих я бачу одразу. І навіть не кажи, що я помиляюсь... — Лісандея говорила, так щиро, що я ледь не здалась і все не розповіла.
Та я промовчала, бо буде ще гірше, вони неодмінно жалітимуть мене, співчуватимуть, захочуть допомогти. А я не хочу, це тільки моє!
Я не відповідала, просто перевела тему.
— Невже професора Торсона, так і не знайшли?
— Та усі дивуються, він наче крізь землю провалився! Пошукові закляття не дають результатів! — Арі говорила й уважно дивилась на мене.
А я старалась не дивитись їй у вічі, не могла...
— Кері, це ти запозичила моду в Аланії?
Дівчата дивились на мою сукню і зачіску. Посміхались. Та нічого особливого, проста сукня, світло коричнева, з ковнірцем, і волосся заплетене в косу, що була перекинута через плече.
— Невже так помітно? — риторичне запитання...
Арі з Лісандеєю, хоч і були високого соціального статусу, та що ж там, найвищого, та одягнені скромно. В сукні темних відтінків синього і мінімум прикрас. Та Арі неможливо було не побачити, справді, магія рун робила її яскравою, вона наче світилася з середини.
У моїй голові поселення вимальовувалося — скромним, невеликим, недобудованим. Та я здивувалась, побачивши таку кількість людей і будинків, споруд. Найбільшим був храм. Ще тут уже відкрили школу. І навіть лавки з різними товарами, що розташовувались на головній вулиці. Ми вийшли екіпажу і йшли пішки, багато людей підходило до Арі. Посміхалися, віталися. Найперше, що я відмітила, що вони були одягнені по іншому, переважно у світлих тонах з різною вишивкою ручної роботи на одязі. І дівчата, жінки з розпущеним волоссям. А ще всі посміхались й були щасливі.
До нас підбігли два хлопчики, схожі між собою. Арі їх обняла і запитала де мама.
— Мама у храмі. — відповів старшенький.
У храмі було так, спокійно навіть не знаю як описати свої почуття, що виникли... На лавці сиділа жінка, мабуть, мама хлопчиків.
— Орфеліє!
Арі тихо її покликала, бо наше вторгнення в храм, жінка не почула, й продовжувала молитись.
Коли вона обернулась, її обличчя було сумне, та вона посміхнулась й підійшла до нас.
Чомусь, я одразу зрозуміла, що загинув через Борена, саме чоловік Орфелії. Бо сум в її очах, біль втрати... Як же мені, її жаль.
І я знову пригадала Фрейю, яка також тужить за чоловіком. І виникає питання, невже він міг піти й залишити її саму на такий довгий час? Можливо з ним щось сталось?
Про Ода, чоловіка Фрейї, не має зовсім ніякої інформації.
Я оглядала храм, по центру стояла статую верховного Бога Водана, збоку Тора і Фрейра. А Богині Фрейї не було...
— Арі, а можу я якось поговорити з Егрегором?
— Тільки через мене...
Я люблю подругу, та хотіла б поговорити наодинці...
— Кері, я запитаю Егрегора, чи є варіанти.
Я кивнула й продовжила все розглядати, як і Лісандея. Далі я вийшла на двір у тисовий гай, присіла біля джерела.
— Про що хоч поговорити?
Я оглянулась, та нікого не побачила...
— Ти мене не побачиш, та можеш чути...
— Ти Егрегор?
Я була здивована, й так неочікувано... А голос в Егрегора такий, нахабний!
— Та знаю я все! Не хвилюйся так! — ця іронічна заява мене ще більше збентежила.
— Про що Ви?
— Про твою обіцянку Богині Фрейї! У Вас смертних мода на них пішла, чи що? Дуже не розумно з твоєї сторони!
— Я знаю, та вибору не було!
— Що саме хотіла Богиня?
— Щоб я відродила її культ!
Він мовчав.
— У вашому храмі не має її статуї..
— Так, не має! І може ти маєш рацію! Фрейя — богиня кохання!
— Ви допоможете? — з неймовірною надією, й мабуть, з надлишковою емоційністю проговорила я.
— Так!
— Дякую!! А Аріленна знає?
— Ні, я не пліткар!
— Я не хотіла вас образити... А що ви знаєте про чоловіка Фрейї?
— Ода? Та пішов він! Мандри любить! Така жінка пропадає!
— Куди пішов?(Кері)
— Я не знаю!
— Як таке може бути? Що ніхто не знає!?
Я задумалась, бо де можна заховатись від Богів. Егрегор, мабуть, також, бо мовчав...
— Навіщо тобі це! Як я зрозумів, Богиня хоче, щоб ти відродила її культ. А це не тільки поставити її статую в храмі. А присвятити служінню все життя, зректися жіночих радостей! Це називається — жречество! Тоді ти вийдеш з нею у контакт!
Я слухала і... Мовчала, бо все так, я ж з самого початку догадувалась. Моя інтуїція підказувала...
— Я готова! Я дала слово! Лексіан живий! І я зроблю все, що пообіцяла!
— Зрозуміло, чому ти відшила Лексіана! Бідолашний хлопець, уже вдруге!
Егрегор насміхався. А мені було не до веселощів.