Розділ 38

Кері

Я каменем швидко вивела формулу для Лексіана. Тільки б усе спрацювало! Та не встигла навіть скрикнути, коли несподіваний поштовх підкинув мене в повітря, й я полетіла вниз — просто до змія. Добре, що він був зайнятий битвою з магами і не схопив мене в польоті, як зробив це із Зіандром.

Я пірнула у воду, вдарившись об неї з такої висоти, що в голові запаморочилось. Відчуття, ніби я тону… Але хтось міцно вхопив мене і витяг нагору.

Стан паніки змінився спокоєм уже на суші — я лежала на руках Інвара, сходами він ніс мене вгору. Здається, це вже було…

— Кері, усе добре? — тихо запитав він.

— Так.

— Це тебе професор Торсон зіштовхнув?

— Так.

Я досі не розуміла, навіщо він це зробив.

Гучний голос Лексіана розрізав повітря, проголошуючи формулу. Я глянула на воду — вона перетворювалася на лід, змій викручувався у спробах вирватись… Аж жаль стало. Хоча жаль і небезпечній тварюці — дивне відчуття.

Лід почав тріщати, не витримуючи напруги. Інвар пришвидшив крок. І саме тоді Лексіан додав — формулу стазису. Тріск зник. Змій… заснув. Вічним сном. Страшно звучить, а це ж була моя ідея!

Ми піднялись нагору. Лексіан знову обійняв мене, тримав за руку — і не відпускав. Моє серце шалено калатало, а все пережите зникло на задньому плані. Навіть біль від падіння зник. Бо саме це і є кохання — воно дає сили пройти крізь будь-яке пекло, перемогти нездоланне і вижити там, де шансів майже не було.

Я опустила погляд, ховала очі. Не хотіла, щоб хтось, навіть Лексіан, побачив, як вони світяться щастям.

— Двері зачинені, — мовив Ксен і відвів нас у реальність.

— Як це — зачинені? Відчини! Застосуй магію! — Аргаріус виглядав здивовано, як і всі інші.

— Уже застосував, — спокійно відповів Ксен.

Почуте тривожило. Я озирнулася — проходу в скелі, яким ми потрапили сюди, вже не було видно. Він похований разом зі змієм…

Аргаріус підійшов до дверей, намагався відчинити спочатку магією, потім — фізично. Даремно.

— Думаєте, це професор зачинив їх? — припустив Інвар.

— Можливо. Та навіщо? — усі були шоковані вчинками Торсона.

— Няв!

Кішка потерлась об мою ногу.

— Що за лисий гоблін… Що тут робить кішка? — вигукнув Лексіан на все підземелля.

— Вона зі мною.

Чотири пари чоловічих очей… магічних очей… — подивились на мене так, що можна було образитись одним лише поглядом. Кішка підійшла до дверей, обережно подряпала одну сторону, потім іншу, піднялась лапами до центру — і знову дряпнула. Потім, граційно зиркнувши на магів, пішла до сходів.

Я присіла, почала уважно оглядати місця, які вона позначила.

— Мені здається, двері спеціально покрили чимось, щоб приховати…

Я не встигла закінчити фразу — Лексіан відсунув мене, і магічним ударом зніс верхній ярус дверей. Виявилось — вони не сірі, а чорні, з білими рунами та малюнками.

— Знаєш, Кері, у чому твоя цінність? Ми, маги, звикли мислити глобально. Вирішувати проблеми силою. А ти бачиш малі речі — такі, на які ми навіть не глянемо. І саме це рятує. Змусити змія заснути — геніально просто!

Я не знала, чи це комплімент, чи образа…

— Аргаріус, у тебе вже є твій геніальний стратег, — додав Лексіан. — А до мого не чіпляйся.

Мені сподобалось, як він заступився…

— Тут пише, що зачинити двері може лише той, хто їх відчинив, — сказала я.

— Дивна нісенітниця, — пробурмотів Інвар.

— А хто знайшов прохід у Царство Мертвих? — запитав Аргаріус.

— Мій предок…

— Тоді ти — з його роду. Можеш спробувати відчинити. Кров’ю.

Інвар розрізав руку мечем.

— Почекай. А як Торсон це зробив? — Лексіан зупинив його.

— Не знаю. Але якщо виберемось — знайдемо й спитаємо.

— Ти хотів сказати — допитаємо, — кинув Ксен.

— Інвар, спробуй тут, тут і тут, — я вказала на позначки від кішки. — І дотримуйся порядку.

Інвар погодився без зайвих слів. Краплі крові торкнулися дверей — і ті відчинились.

Ми вийшли. Свіже повітря обдало обличчя, і всі з полегшенням вдихнули — і видихнули.

— Я активую пошукове закляття, — мовив Аргаріус. Його руки засвітились, і з долонь вилетіли сяючі кулі, які розлетілись у повітрі.

— Інваріусе, що ти знаєш про професора Торсона?

— Нічого. Він з вашого королівства. Побачив його вперше з Аріленною — два дні тому…

Аргаріус стежив за напрямком, у який полетіли світлячки. А я дивилась на Інвара. Його погляд був зосереджений, він намагався зрозуміти, ким є Торсон і яка його роль у цій історії.

— Потрібно поставити магічну печатку на двері, — сказав Лексіан.

— А краще — знести Академію і поховати прохід разом із нею, — пробурмотіла я.

— Тільки Академію? А, може, й усю Аланію одразу? — Інвар був незадоволений.

Лексіан зачинив двері, які тепер з цього боку також були чорні, з рунами. Я підійшла ближче.

— Тут пише: “Зачинити двері може лише той, хто їх відчинив, напоївши кров’ю і душею… Він житиме вічно, його не здолає час.”

— Душею? Як поділитися душею? — здивувався Ксен.

— Може, це метафора? — припустив Лексіан.

— Не думаю, що на вході до світу мертвих залишали поетичні метафори…

Магічні світлячки повернулися до Аргаріуса.

— Слідів Торсона немає.

— Але він не міг покинути королівство. І точно не за такий короткий час.

— Отже, десь ховається.

Інвар підійшов до дверей і спробував їх зачинити. Та нічого не вийшло.

— Не можу… Кров не працює.

— Два варіанти: або зачинити може лише той, хто їх відчинив, тобто твій предок ще живий і це — Торсон. Або їх можна зачинити лише з іншого боку.

— Ми не залишимо Інвара заживо, — твердо сказала я.

Лексіан відвернувся. Мабуть, знову сердився, що я заступаюсь за Інвара. Але я не могла інакше.

— Ми знайдемо Торсона. І отримаємо відповіді, — пообіцяв Аргаріус.