Розділ 38. Кері.

Кері.
Я каменем написала Лексіану формулу. Тільки б вийшло! І поштовх, я настільки не очікувала, що навіть скрикнути не встигла, як уже летіла вниз, до змія. Добре, що змій був зайнятий магами, й не зловив мене в польоті як Зіандра. Я пірнула у воду, вдарилась, об ту ж воду, бо падала з пристойної висоти, в голові запаморочилось... Я йшла на дно, та хтось, міцно мене вхопив на витяг з під води.
З панічного стану я вийшла уже на суші, дорогою сходами до гори, на руках Інвара, й здається це уже було.
— Кері, усе добре? — запитав мене Інвар.
— Так!
— Це тебе професор Торсон зіштовхнув?
— Так!
Це було настільки дивно! Навіщо він це зробив?
Гучний голос Лексіана, проговорив формулу, я глянула на воду, яка перетворювалась на лід, а величезний змій викручуватися, в бажанні вирватись із пастки... Аж жаль його стало...
Лід почав тріскати, не в змозі втримати, чорного велета, Інвар прискорив рух. А Лексіан проговорив формулу стазису... І тріск припинився. Все, змій спить, вічним сном! Як страшно звучить! А це ж саме моя ідея!
Уже нагорі, Лексіан мене знову обняв і не випускав мою руку. Я... Моє серце стрибало як божевільне, і пережите щойно, відійшло на задній план, навіть біль від падіння... Ось воно — кохання! Що заставляє пережити, здолати усе, підкорити найбільші вершини, й пройти шлях, що з самого початку був приречений на провал!
Я ховала свої очі, я не хотіла, щоб хтось бачив, навіть сам Лексіан, як вони світяться щастям.
— Двері закриті! — слова Ксена мене приземлили.
— Як, закриті! То відчини! Застосуй магію! — Аргаріус не зрозумів в чому проблема, як і інші.
— Уже застосував! — так спокійно повідомив Ксена.
Почуте неабияк занепокоїло... Я пошукала очима прохід у скалі, яким ми сюди потрапили. Його не видно, він похований разом зі змієм...
Аргаріус пройшов вперед, спочатку намагався магією, а потім і фізичною силою відімкнути двері. Та марно!
— Думаєте це професор замкнув двері! — висловив припущення Інвар.
— Мабуть! Не розумію, навіщо йому це! Він безліч років працює в Академії Аргаріуса... — так, всі були здивовані вчинками професора.
— Няв!
Кішка! Потерлась мені об ногу.
— Що за! Якого лисого гобліна, тут робить кішка? — Лексіан закричав на все підземелля.
— Вона зі мною!
Усі чотири чоловічі пари очей дивились на мене, з... Та по магівськи, бо хто ще так вміє, одним поглядом образити! Кішка пішла до дверей, я за нею... Кігтями почала драпати двері, спочатку з одного боку, потім з іншого, а потім взагалі, піднялась на лапи по середині дверей і знову ж таки подряпала. Граційно, змірюючи магів поглядом своїх жовтих очей, пішла до сходів.
Я присіла навшпиньки й почала уважно розглядати місця, де кішка позначила. І знову ребуси, двері не прості...
— Послухайте, мені здається, що двері спеціально чимось покрили, щоб приховати...
Я не договорила, як Лексіан відсунув мене і магічно зніс верхній ярус дверей, які насправді були не сірого кольору, а чорного, де білим було виведено руни й малюнки.
— Знаєш Кері, в чому твоя цінність? Що ми маги, дивимось на проблеми глобальніше, і переважно розв'язуємо їх за допомогою сили! А ти навпаки, дивишся з дуже простої, мізерної сторони! На яку ніхто б із нас не подивився! Поставити незнищенного змія спати, це — геніально і просто! — не знаю, мене щойно похвалили чи образили...
— Аргаріус, у тебе вже є геніально простий геній! А до мого не чіпляйся!(Лексіан)
Мені сподобалось, що Лексіан заступився...
— Тут йдеться про те, що зачинити двері, може тільки той, хто їх відчинив!(Кері)
— Якась нісенітниця! — мені як і Інварові здалося це дивним.
— А хто знайшов прохід у Царство Мертвих? — Запитав Аргаріус Інвара.
— Мій далекий предок!
— Отже, у Вас одна кров, тому можеш спробувати відчинивши двері... — швидко Лексіан робить висновки.
— Кров'ю! — сам для себе уточнив Інвар.
Він розрізав своїм мечем руку...
— Почекай! Я не зрозумів, як професор Торсон зачинив двері? Лексіан зупинив кронпринца...
— Я також, та якщо виберемось, то можемо його знайти й запитати!
— Ти хотів сказати допитати! — вставив свої міркування Ксен.
— Інвар, думаю, треба по краплині крові тут, тут і тут!
Я вказала на місця, де кішка позначила. Бо мені хотілося звідси, швидше вибратись.
— І також потрібно дотриматись порядку...
Моя інтуїція підказувала мені, що саме так правильно!
Інвар не сперечався, й поставив свої криваві від печатки в потрібному місці в потрібному порядку.
Двері відчинилися! Ми вийшли на свіже повітря й усі з полегшенням вдихнули, а потім видихнули.
— Я активую пошукове закляття! — проговорив Аргаріус, й одразу його руки засвітились, і з долонь вилетіли світлячки, й полетіли на пошуки професора.
— Інваріус, що ти знаєш про професора Торсона? Аргаріус одразу перейшов до справи.
— Нічого! Він з вашого королівства, і я його побачив вперше з Аріленною, два дні тому... — я як зазвичай вірила у слова Інвара.
Аргаріус, уважно дивився в сторону куди полетіли світлячки. А я дивилась на Інваріуса, який старанно намагався зрозуміти, який зв'язок між ним і професором Торсоном! І взагалі, яка його роль в цій історії? Хто він?
— Потрібно поставити магічну печатку на двері!(Лексіан)
— Як на мене краще, знести Академію, і поховати в руїнах прохід в Царство Мертвих! — я уже не дивлюсь Ксену.
— Тільки Академію? А може одразу цілу Аланію? — Інвару, ідея знести Академію, явно не сподобалось.
Лексіан зачинив двері і я побачила що на цій стороні двері також змінилися, як і на внутрішній, вони чорні і з рунами та малюнками, позначками. Я підійшла близько, щоб роздивитись і по можливості розшифрувати...
— Тут пише, що зачинити двері, може тільки той, хто їх відчинив, напоївши своєю кров'ю і душею... Він житиме вічно, його не здолає час...
— Душею? Як можна поділитися душею?(Ксена)
— Може це поетична метафора?(Лексіан)
— Не думаю, що на єдиному проході у світ мертвих, писатиме метафора!
До Аргаріуса повернулися магічні світлячки, це я їх так назвала, не знаю ж як називається це у магів.
— Слідів Торсона не має!(Аргаріус)
— Але він не може покинути королівство! Та ще й за такий короткий час!(Інвар)
— Отже, десь ховається!(Аргаріус)
Інвар підійшов до дверей, і уже пораненою рукою, почав пробувати зачинити двері. Та безрезультатно, вони не рухались.
— Я не можу зачинити! І кров не допомагає!
І позначок, як на іншій стороні дверей не було...
— Тут два варіанти! Або й справді, зачинити двері, може той що їх відчинив. Тобто твій предок, що знайшов прохід — живий, і це Торсон! Або, ще можна спробувати зачинити з іншої сторони, відчинити ж у тебе вийшло!(Лексіан)
— Другий варіант, відпадає! Ми не будемо, зачиняти заживо Інвара!
Лексіан, відвернувся, мабуть, знову сердиться, що я захищаю Інвара!  А як по іншому? Це ж по варварськи, зачиняти його заживо...
— Ми знайдемо Торсона! І тоді отримаємо відповіді!(Аргаріус)
Слова Аргаріуса, були останніми. Потім почались роботи, на території Академії, потрібно було прибрати наслідки боїв магів. Аргаріус з Інваром залишились, і командували своїми людьми. А я з Лексіаном й Ксеном, пішли до палацу.
Одразу зайшли до Аріленни з Лісандеєю. Арі, ще досі лежала, ритуал, забрав у неї багато сил. Лісандея, поїла її чаєм і годувала свіжою випічкою. А ми зайшли, у пилюці, в пом'ятому одязі зі слідами крові, а дехто ще й з ранами(це хлопці, я ні).
Побачивши нас перше питання в Арі й Лісандеї було "Де Алтеріан?"
— Дякую, що поцікавились, ми живі здорові, майже не постраждали...(Лексіан)
— З Аргаріусом все добре! — сказала я, щоб їх заспокоїти.
Я присіла біля Арі, взяла хрустку булочку, відкусила великий шматок і почала розповідати... Я була така втомлена і голодна. Та досі я не відчувала ні втоми ні голоду, я думала тільки про порятунок Лексіана.
Не можу повірити, що обійшлося все добре, що Лексіан живий, і взагалі, крім Зіандра, ніхто не постраждав.
Арі, була дуже здивована, почувши про професора Торсона. Ще б, він найкращий професор Академії Аргаріуса на факультеті "Рунолонії". Він все дуже добре ставився до адептів...
Після того, як булочок не стало, і ми усе обговорили, я все ж таки пішла у виділену мені гостьову кімнату, щоб вмитися і переодягтися в чистий одяг.
І миючись, я побачила на своєму животі те, чого там не було раніше. Символ Богині Фрейї. Він не змивався, не стирався, не те, щоб я дуже цього хотіла, та... Якось страшнувато.
Я дала слово, Богиня неодноразово допомагала. І я виконаю все, що вона попросить.
Легкий стук у двері, зайшов Лексіан, також переодягнутий, вимитий. Красень! Дух перехоплює, серце шалено б'ється. Я тону в його бурштинових очах, не випливаю й не хочу, не можу.
А він просто мовчки підійшов до мене й поцілував, повільно, легко, та від цього не менш пристрасно...
— Повечеряй зі мною!
Я мовчки погодилась, бо говорити було важко, я не могла відновити своє дихання.