Розділ 36. Кері.

* * *
Після завершення ритуалу, Аріленна прилягла, й виглядала стомленою, Лісандея сиділа біля неї. А я відправилась на пошуки Ксена чи Інвара. Та в кабінеті нікого не було.
Вони пішли, не дочекавшись, поки Аріленна завершить ритуал і спеціально розпитали нас про інший вхід у підземелля...
Я вийшла з палацу, повий місяць уже зайняв своє почесне місце в небесному царстві. Отже, Зіандр, скоро розпочне кривавий ритуал, й дізнається, що його три енергети, яких він так довго шукав зникли...
Мабуть, буде дуже злий! А якщо він розпочне з Лексіана? Видіння, яке мені дозволили бачити Норни, знову крутиться в моїй голові...
І я не витримую, я йду до підземелля. Знаю, що я без магічних сил, що я потрібна Зіандру, що можу підставити хлопців. Та не можу нічого з собою вдіяти!
Я подивилась на свою каблучку, камінь потемнів, чи то ніч на нього так впливає. Я не знала, але єдине, що я точно знала, що я кохаю Лексіана! Він той єдиний! Хоч маг, хоч з нестримним, дратівливим, нетерплячим характером. Інколи мене лякають, його бурштинові очі, що темніють коли він сердиться!
Та все одно, я знаю, що він добрий, що допоможе при необхідності!
І відповідальний!
За роздумами я швидко дійшла до підземелля. Не до центрального входу, а до того місця, де Тарія відчинила двері в паркані. На моє щастя, двері були відчинені, тому я без перешкод зайшла у підвал підземелля. Дорогу я запам'ятала добре, звернула саме в ті двері, звідки вистрибнула кішка....
— Няв... — мені почулося? — няв.
До мене вийшла та сама сіра кішка у золотому нашийнику, вона перегородила мені дорогу. Я стояла, дивилась на кішку й розуміла, що Богиня Фрея, не схвалює моє рішення сюди прийти.
Гучний звук, і кам'яний коридор в якому я стояла затремтів, й посипав на мою голову дрібний пил. Я була в коричневій мантії яку нам, адептам видали в Академії Стихій і зручних черевиках. Я прислухалась, знову стукіт, хоч не такий гучний, як першого разу.
Кішка не відходила з дороги, вперто стояла. Та я, також вперта!
— Мені треба туди! Я відчуваю це, кожною клітинкою свого тіла!
— Няв.
— І як я маю це розшифрувати! Мені йти чи ні?
— Няв!
Я переступила кішку й рушила далі, та вона пішла за мною. Коридор різко повернув, я без варіантів також. Ще один поворот і в кінці тьмяне світло. Підійшовши до виходу, я зрозуміла, що без магії мені не спуститися вниз. Бо це був не вихід, а отвір в скалі, а до низу приблизно 7 метрів.
Та я про це забула, одразу як побачила що відбувалося в підземеллі. Повсюди палав вогонь, та руни у скалах світились яскравіше як і вівтар, біля якого стояв Лексіан в розірваний чорній сорочці, і з великою кількістю ран. Та це не найжахливіше, з отвору біля вівтаря виповзав величезний, чорний змій.
— Няв!
На землі біля Лексіана було багато трупів, як людей так і шакалів. Я почула голос Аргаріуса, що скомандував щось Ксену з Інваром. Вони стояли на верхньому ярусі, оподалік сходів, що вели до вівтаря, їх стримували маги й Зіандр. З іншої сторони на них наступали шакали.
І бій був не на життя...Безперервні атаки, уявлення не маю, як всього троє магів(Аргаріус, Інвар, Ксен) стримували цю навалу, й ще атакували у відповідь.
— Кері!
Я гляну в низ, там стояв професор Торсон, поранений, у брудному одязі, місцями обпалений.
— Професор!
Я й забула про нього, забула, що він також став в'язнем підземелля! Аж соромно за себе стало!
Професор, підійшов до скали, щось шукав і від його маніпуляцій в скалі утворились невеликі виступи.
— Няв!
Я швидко спустилась, не звертаючи на кішку уваги.