Розділ 36

Кері

Після завершення ритуалу Аріленна прилягла — виглядала стомленою. Лісандея сиділа біля неї. А я вирушила на пошуки Ксена чи Інвара. У кабінеті їх не було.

Вони пішли. Не дочекавшись, поки Аріленна завершить ритуал. І спеціально розпитували нас про інший вхід у підземелля…

Я вийшла з палацу. Повий місяць уже зайняв своє почесне місце в небесному царстві. Отже, Зіандр скоро розпочне кривавий ритуал — і дізнається, що його три енергети, яких він так довго шукав, зникли…

Мабуть, буде дуже злий. А якщо він розпочне з Лексіана?.. Видіння, яке мені дозволили побачити Норни, знову крутиться в голові.

Я не витримую — йду до підземелля. Знаю, що я без магічних сил, знаю, що я потрібна Зіандру, знаю, що можу підставити хлопців. Але не можу нічого з собою вдіяти.

Поглянула на каблучку — камінь потемнів. Чи то ніч на нього так впливає?.. Не знаю. Але я точно знаю інше — я кохаю Лексіана. Він той єдиний. Хоч маг, хоч із нестримним, дратівливим, нетерплячим характером. Інколи мене лякають його бурштинові очі, що темніють, коли він сердиться… Та все одно знаю: він добрий. Він допоможе, коли треба. І відповідальний.

За роздумами я швидко дійшла до підземелля. Не до центрального входу, а до того місця, де Тарія відчинила двері в паркані. На моє щастя, вони були відчинені, тож я без перешкод зайшла до підвалу.

Дорогу я запам’ятала добре — звернула саме в ті двері, звідки вистрибнула кішка…

— Няв… — мені здалося? — Няв.

До мене вийшла та сама сіра кішка у золотому нашийнику. Вона перегородила мені дорогу. Я стояла, дивилася на неї — і розуміла: Богиня Фрея не схвалює мого рішення йти далі.

Гучний звук. Кам’яний коридор затремтів. На голову посипався дрібний пил. Я була в коричневій мантії, яку нам, адептам, видали в Академії Стихій, і в зручних черевиках. Прислухалась. Знову — стукіт. Хоч і не такий сильний, як першого разу.

Кішка не відходила. Стояла вперто. Але я — також уперта.

— Мені треба туди! Я відчуваю це кожною клітинкою тіла.

— Няв.

— І як я маю це розшифрувати? Мені йти, чи ні?

— Няв!

Я переступила її й рушила далі. Кішка пішла слідом.

Коридор різко повертав — і я також. Ще один поворот — і в кінці тьмяне світло. Підійшовши ближче, зрозуміла: без магії мені не спуститися. Це не вихід, а отвір у скелі. Донизу — метрів сім.

Та я забула про це, щойно побачила, що відбувається в підземеллі.

Повсюди палав вогонь. Руїни світилися — яскраво, як і вівтар, біля якого стояв Лексіан — у розірваній чорній сорочці, в крові, зі слідами численних ран. Але найжахливіше — з отвору біля вівтаря виповзав величезний чорний змій.

— Няв!

На землі біля Лексіана було багато трупів. Людей. Шакалів. Я почула голос Аргаріуса — він щось скомандував Ксену з Інваром. Вони стояли на верхньому ярусі, біля сходів до вівтаря. Їх стримували маги й Зіандр. Із протилежного боку наступали шакали.

І це був бій не на життя.

Безперервні атаки. Уявлення не маю, як усього троє магів — Аргаріус, Інвар, Ксен — стримували цю навалу й ще атакували у відповідь.

— Кері!

Я глянула вниз. Там стояв професор Торсон. Поранений. Брудний. Обпалений.

— Професор!

Я й забула про нього. Забула, що він також став в’язнем підземелля. Соромно.

Професор підійшов до скелі, щось шукав. Від його маніпуляцій у скелі утворилися невеликі виступи.

— Няв!

Я швидко почала спускатись, не звертаючи на кішку уваги.