Розділ 34

Аріленна

Вдома я не знаходила собі місця. Я ж розумію, що там небезпечно, розумію, що Алтеріан хвилюється і хоче мене захистити.

Та як я можу просто сидіти, склавши руки? Там замішана Стара релігія, руни… І новий рівень. О так, ми вийшли на новий рівень — Богів!

Як можна боротися з Богами? Вони не люди, не маги. Це глобальні, розумні істоти, поза часом і простором…

Мені потрібні знання, а часу мало.

Сила роду! — наче хтось підказав мені…

Я готова. Щоб допомогти, захистити людей, яких люблю.

Я взяла крейду, вивела коло, запалила свічки в кімнаті. Жаль, що не маю портретів предків. Сіла в коло, заплющила очі, намагалася очистити розум від думок, як мене вчив Егрегор. Подумки почала кликати предків.

Спочатку звернулася до Праотця і Праматері, що заснували мій рід і є початком. Я старалася візуалізувати їх, хоч ніколи не бачила їхнього портрету.

Відчула легку вібрацію, поколювання… Розплющила очі — і переді мною стояли вони: жінка середніх років із приємними рисами обличчя, й пшеничним волоссям, де-не-де просякнутим сивиною. Чоловік — старший, дужий, із яскраво-зеленими очима.

Я посміхнулася, бо відчувала спорідненість до них. Жінка посміхнулась у відповідь і підійшла до мене. Її очі — наповнені віковою мудрістю.

— Аріленно, дитя моє! Я знала, що ти прийдеш до нас. І це правильне рішення. Ми допоможемо. Ми з тобою!

І мені стало так… Це почуття, усвідомлення, що ти не сама.

— Аріленно! Ти особлива для нас. Ти — продовження не тільки нашого старовинного роду, а й традиції. Ми передамо тобі наші знання, силу, благословення.

— І пам’ятай: у хвилину найбільшої скрути просто звернись до нас, поклич — і ми прийдемо на допомогу, — сказала Праматір.

— Наша сила довго спала, розсіювалась по дрібних гілках, інколи частинами переходила. А ти збереш її в одне ціле.

Вони простягнули до мене руки. Я — у відповідь. Їхні руки хоч і не матеріальні, та я відчула, як енергія наповнює мене, протікає моїми жилами, відкриває очі, змінює світогляд, змушує бачити по-іншому простір. У моїй голові змінювались картинки — я бачила очима своїх предків головні події, фатальні, руйнівні, чи доленосні.

Бачу зародження мого роду — альфу, початок. Прабатько вступає на землю королівства, будує перший будинок, його народ селиться на цій холодній землі, серед диких звірів, які нападали й убивали людей.

Бачу, як люди звертались до Богів, до сил природи, просили допомоги. І до них відгукнувся Верховний Бог Водан, дарував знання і магічні руни. Люди навчилися з допомогою рун захищати себе, дітей, будинки. Росли села, міста.

Прабатько став першим Владикою, одружився з Праматір’ю — так зародився мій рід, могутній, магічний. Їхні молитви зародили Егрегора. Він не людина, не Бог, а скупчення людської ментальної енергії. Віками він накопичував цю силу, ставав сильнішим. Допомагав тим, хто звертався.

Переломний момент — до влади приходять Каасени. Кров, вбивства, руйнація…

А потім я бачу себе, наче зі сторони. Як я плачу після одкровення Борена. Бачу всі “випадковості”, що привели мене до Академії — що не були випадковими.

Чоловіка, який переплутав школу, зайшов у мою й розповів про Академію Аргаріуса. Як я поспішаю коридором Академії і зіштовхуюсь із Алтеріаном… Наче біла хмаринка штовхає мене — і я зіштовхуюсь із чоловіком, що змінив моє життя. Його сіро-голубі очі, перша думка: це найкрасивіший чоловік усіх королівств.

І згусток енергії в моєму серці зародив кохання. Та я не зрозуміла одразу — мій страх, замкнутість не дозволили цього. Панічний страх, у якому я жила, закривав не лише очі, а й серце.

Я розплющила очі. Прабатька й Праматері вже не було. Я лежала на землі.

Моя свідомість змінилася. Я розуміла: мені допомагали, вели випробуваннями, болем, смутком, зіштовхували й відводили від біди.

Подумала про Егрегора. І так, він не загинув. Він просто ослаб, витратив багато енергії. Та я можу йому допомогти. Тепер знаю як.

Я свідомо ділюсь енергією, прикликаю Егрегора.

— Нарешті ти додумалась! Могла і швидше. Чого так довго?

Чую знайомий воркуватий голос.

— Ег! Міг і підказати! — посміхаюсь і зовсім не ображаюсь на його бурчання.

— Нам потрібно в Аланію. Допомогти Аргаріусу, Лексіану в боротьбі із Зіандром. Треба знайти Кері й інших адептів…

— Знаю, знаю, слідкую за подіями. Та спішу тебе розчарувати… Ми нікуди не підемо! І Аргаріусу передай: хай не втручається!

— Ти що таке кажеш?! Там Кері!

— Аріленно, тягатися з Богинею Гель — нам не під силу. Хоч із силою роду, хоч із цілим військом магів! Тому ти залишишся тут! Досить пригод, Арі!

— Пригод?! Це не пригода! Це…

— Арі!

Алтеріан. Я швидко збігла сходами вниз і кинулась в обійми чоловіку. І тільки після міцних обіймів помітила, що він не сам.

— Арі, я також скучив. І дуже радий, що ти вдома.

Ми обидвоє перевели погляд на жінку.

— Ви Лісандея? — я знала, що це мама Алтеріана. У них схожий магічний фон. Ну, і неймовірна зовнішня схожість.

— Аріленно, рада з вами познайомитись! Ви красуня. Не дивно, що мій хлопчик безтямно закохався!

Вона підійшла й обняла мене. Я знала, що це багато значить для Аргаріуса. Батьки — його душевна травма. І я неймовірно рада, що Лісандея жива.

— Алтеріан так схожий на вас. Я рада, що з вами все добре. Але як? І де Кері?

— З нею також все добре. Це вона нас вивела з підземелля, — відповіла Лісандея.

Я ледь не плакала від щастя.

— А Зіандр? Що з ним?

Алтеріан і Лісандея переповіли події, що відбулись за такий короткий час. І що ж виходить? Кері з Лісандеєю в безпеці, а Лексіан…

— Арі, я знаю тебе. Знаю, що ти не зможеш сидіти, не втрутившись. Тому прийшов за тобою. Так мені буде безпечніше, коли ти поруч.

Я не вірю своїм вухам. Невже мій чоловік щойно це сказав?