Розділ 33.

Лексіан

Я прийшов до тями від гучного звуку, що лунав то поруч, то наче в моїй голові. Розплющив очі… Кілька магів, які були з Зіандром, раз за разом били важкими молотами об скелю.

Навіщо вони це роблять? Голова розколюється. Я зібрався з думками: бій на території Академії, землетрус, стороння енергія, що тягнула мене до підземелля, і… удар.

Усе згадав. А тепер треба вибиратись звідси.

Я піднявся, озирнувся — стояв біля ритуального вівтаря. Того самого, де Сейра вбила себе. Тепер усе навколо було розписане рунами. Я зробив крок до сходів і… вдарився об прозору перешкоду. Відступив, почав руками обмацувати простір навколо себе. Ось вона — перегородка! Але якого лисого гобліна?

Я ще довго згадував гобліна різними словами, намагаючись розтрощити бар’єр. Бойові закляття зрикошечували назад, вогонь не діяв. Ніщо не давало результату. Я відчував себе диким звіром у клітці. Зірвався, почав щосили бити кулаками по невидимій стіні.

І тут почув сміх. Озирнувся. На сходах стояв Зіандр — з рудим волоссям і чорними очима. Що з ним? Зовсім з’їхав з глузду?

— Ти чого розшумівся? Не подобається краєвид?

— Ти мені не подобаєшся! Що тобі треба? Навіщо ти мене тут замкнув? Хоча… зачекай. Ти навряд би сам зміг. Маг ти посередній, особливих здібностей не маєш. Мабуть, знову все за тебе роблять жінки. Спочатку Велінда, тепер — Гель.

— Замовкни! — Зіандр зірвався.

Він миттєво втратив самовладання, щойно почув ім’я сестри. Але я не зупинявся.

— Ти ж знав, яким вироком стане Каасен. Знав, що він робить із жінками. Але все одно підклав рідну сестру — задля вигоди. Вона шпигувала для тебе роками… Та все таємне рано чи пізно стає явним.

— Закрий свій рот, а то я тебе…

Зіандра трусило від люті, він ледве стримував себе. Та я навмисне підливав олії у вогонь.

— Це не Каасен убив Велінду. Її вбив ти.

— Замовкни! Це ви у всьому винні! Усе було добре, поки не з’явилася Аріленна і ти з Аргаріусом! Я уб’ю вас усіх, ти чуєш мене?! Ви всі здохнете!

— Я бачив, як Каасен убив твою сестру.

Це була остання крапля. Зіандр кинувся до мене й почав трощити прозору стіну. Я спостерігав, як вдало його спровокував.

Скло тріснуло й розсипалось, не долетівши до землі — зникло. Я вільний.

Я вдарив Зіандра кулаком у щелепу. Магія — магією, а про це я мріяв давно. Почув хруст, побачив кров і прикликав силу. Спершу треба знищити його захисне поле. Відчуваю: воно не тільки його — Гель також його тримає.

— Зе раєон-зе-дераї!

Це його не вб’є, на жаль. Я ще не знаю, як обійти захист Богині.

Моя магія вдарила, але більшу частину сили поглинуло його поле. Я кинувся за мечем, вихопив і заніс… Та мене відкинуло. Не Зіандр. Це її сила — мертвий холод пронизав усе тіло. Вона хоче, щоб він завершив ритуал.

— Ти не зможеш мене вбити, — прошипів Зіандр. — І я б не радив тобі йти. Пропустиш побачення з нареченою. Можливо, останнє…

От вміє ж переконувати… Тепер я не зможу піти. Без Кері. Не залишу її. Лише згадавши її, щось м’яко розлилось у мені — тепло… Я пам’ятаю її запах. Лаванда, чорнило і ще щось невловиме, що хочеться вдихати глибше.

Здається, я теж божеволію.

Я піднявся сходами. Зіандр уже встав, але не зупинив мене. На нижньому ярусі, де руни ще не світились, стояли маги — його люди. Вони мовчки виконували ритуал.

Я зупинився. Вони малювали руни власною кров’ю, й енергія струменіла в уже вибиті в скелі символи. Світла, пульсуюча, мерехтлива енергія…

Я подивився в їхні очі. Все стало ясно. Сонне зілля. Отже, вони не при здоровому глузді.

Бо маг, що віддає свою силу, прирікає себе на життя простолюдина. А для мага це — гірше за смерть.

Руни в скелях світилися — отже, активовані. Я глянув вище — й там усе світись.

До ритуалу все готово. Залишилося лише привести добровільних жертв.

Просто чудово…