Розділ 31.

Кері.

Кері.

Мене провели до кімнати. Не знаю, чия вона, але часу було мало, тому я швидко зайшла у ванну, увімкнула воду, зняла одяг і, не чекаючи, поки наповниться ванна, просто сполоснулась. Підійшла до дзеркала — і жахнулась. Волосся висіло, як… навіть не знаю як, та виглядало жахливо. Я розплела його, розчесала і знову зібрала у пучок. Так охайніше.

У шафі вибрала найдовшу, найскромнішу сукню спокійного кольору. Та все одно було соромно виходити до хлопців. Варіантів не було — мій одяг остаточно зіпсований. Повзання по підземеллях не сприяє презентабельному вигляду. Добре хоч, що у шафі знайшлась мантія — щоправда, шовкова й яскравого кольору.

Я не встигла як слід закутатись, як увірвались хлопці.

— Кері! П’ятнадцять хвилин пройшло! — вигукнув Ксен.

— Я готова.

— Ух ти, який прикид! Здуріти можна! Чому ти досі так не вдягалась? Гляди, й залицяльників було б більше!

Я швидко натягла світло-фіолетову мантію й приховала жахливу сукню — також світло-фіолетову, з вирізом і неприпустимо коротку, ледь до колін. Ще й шовкову! Це радше нічна сорочка… Я почервоніла, бо обличчя пекло.

«І хто таке носить? І чия це кімната?..»

Поки ми йшли до порталу, я думала про Інвара. Я ж нічого про нього не знаю! Тільки те, що він — син Зіандра і спадкоємець трону.

— Інвар, а в тебе є брати чи сестри?

— Ні, немає.

— А де твоя мати?

— Вона померла…

Ой, як незручно. І як жаль його… він зовсім сам.

— А у тебе велика родина? — запитав він.

— Так. Мама з татом кохали одне одного, але дідусь не підтримав кандидатуру батька. Мама втекла, вони таємно одружилися, і дід змирився…

— Як банально, — кинув Ксен.

Я не звернула на нього уваги, продовжила:

— У мене ще три молодші сестри. Жили ми небагато, але в злагоді. Батько мав невеликий бізнес — вирощував і продавав зернові. Мама допомагала, ми всі допомагали. Але в один день усе зруйнувалося. Я помітила, що щось не так — тато замкнений, мама сумна. Та вони нічого не казали… поки не покликали мене на кухню і не розповіли. Податки зросли, батько змушений був узяти позику в Даларіуса, місцевого керівника заводу. Потім був поганий врожай, і останню партію зерна не оплатили. Батько збанкрутував, і у нас могли відібрати будинок, якщо…

— Якщо ти не одружишся з Даларіусом, — продовжив Інвар.

— Саме так…

— Старий і жирний? — поцікавився Ксен. — І ти, щоб не одружуватись, втекла у столицю й вступила в Академію Аргаріуса! Класика жанру, Кері!

— Ні, Ксен! Я не втекла! Я б не змогла жити з думкою, що мої рідні через мене опинилися на вулиці й голодують!

— Здивувала, — пробурмотів Ксен.

— Що ж сталося далі? — спитав Інвар.

— До містечка приїхала Аріленна з Лексіаном. І хоча він нічого не розповідав, я знаю, що це він пішов до Даларіуса і змусив його повернути усе батькові. Як виявилось, той усе спеціально влаштував! Ще й доплатив зверху за «незручності».

— Дуже благородно з боку Лексіана, — відгукнувся Інвар.

— А яка твоя історія, Ксен? Як ти став таким черствим, бездушним циніком?

— У мене немає сльозливої драми…

Я глянула йому в очі — він бреше. У нього є історія. Просто він її поховав.

Ми троє ступили у портал. Мить — і я відчула запах солоної води й крик пташок. Та навколо ще було темно. Інвар подав мені руку, і ми знову рушили кудись, не знаючи куди.

— То який план, Ксен? — запитав Інвар.

— Усе просто, Інваріус. Не все варто штурмувати через парадні двері.

По інтонаціях хлопців я зрозуміла, що Інвар скептично ставиться до Ксена і не вірить, що той дійсно проведе нас у місто. А Ксен, як завжди, до всіх ставився скептично.

Ми блукали між скелями, щось шукали, а я мовчки давила в собі нетерплячість.

— Асколь! Ти тут? Асколь! — гукнув Ксен.

Що? У Ксена тут побачення? Він з глузду з’їхав!?

— Ти чого розкричався? Хочеш, щоб охорона почула?

Зі скелі вийшла дівчина. Було темно, та її яскравий наряд так виблискував, що аж сліпив очі.

— Я тутешня, тому можу виходити й заходити, а ви — чужинці. Якщо перетнете межу, спрацює сигналізація, — заявила вона.

— І це допомога? — фиркнув Ксен.

— Не перебивай. Ти ж маг? Половину формули захисного закляття я маю, наступну — відгадай.

— Відгадай? Якщо я хоч раз помилюсь — спрацює сигналізація!

— Як хочеш… Я пішла!

— Стій! Давай сюди, — Ксен простягнув руку, й дівчина передала листок. Він уважно прочитав написане, а тоді передав Інвару. — Є ідеї?

— У форт-порті переважно маги води. Скоріше за все, формулу з’єднали зі стихією води… — задумливо сказав Інвар.

— Хто на пам’ять вчить формули води?

— Я тиждень слухала лекції на факультеті води. Найчастіше згадували про видозмінну формулу, що кристалізує молекули води й перетворює їх у лід. Це свого роду прокляття…

— Я знаю, про що ти, але погано пам’ятаю слова. І не впевнений, який рівень енергетичних потоків треба…

— Третього, — втрутилась я.

Інвар прочитав слова з листка вголос:

— Зе рейє-де кенас…

Грань засвітилася, він глянув на мене й додав:

— Аква-де сан-віта.

Пролунав характерний звук замка, що відмикається. Я посміхнулась.

Ми пройшли крізь грань і одразу опинилися в місті. Магічні ліхтарі освітлювали вузьку вулицю з дерев’яними будинками. Навкруги було тихо — ще б пак, у таку годину.

— Асколь, а де у вас тримають полонених, в’язнів, заручників? — запитав Ксен.

— Що? Ксен, ти не казав, що збираєшся вдиратися у в’язницю!

— В’язницю, зрозуміло… А де вона?

— Я знаю, — озвався Інвар.

— Якщо вас затримають — я вас не знаю! — сердито буркнула Асколь і зникла в темряві.

Ми рушили за Інваром у протилежний бік і спустилися нижче, мабуть, ближче до моря — я чула його шум, хоч самого не бачила.