Розділ 29.

Кері

Я, Лісандея і Тарія відчули тремтіння землі.

— Що це таке? Здається, це на поверхні… — Лісандея тривожно озирнулася.

На нас почала обсипатися пилюка і падати дрібні камінці.

— Такого ще не було! Що там відбувається? — злякано прошепотіла Тарія.

Я не знала, що відбувається, але мені це дуже не подобалось. Від безсилля я була готова вити, як шакал.

Що робити? Що?! Я не знаю! Але… Я знаю, хто все знає — Норни. Одного разу вони вже вийшли зі мною на зв’язок. Та в мене немає потрібних атрибутів — ні дарів, ні рун, ні білого полотна. Та я спробую!

Я попросила Лісандею і Тарію не турбувати мене й пішла до водоспаду — чи точніше до річки, що просто падала вниз.

Я сіла на землю в зручну позу й подумки почала звертатися до Норн:

«Великі Норни, допоможіть, підкажіть шлях, привідкрийте сувій майбутнього! Допоможіть відвернути смерть Лексіана, бо моє серце з ним, а без серця довго не живуть! Допоможіть Лісандеї вийти звідси й побачити сина! Тарії — зустріти сестер! Допоможіть, прошу вас!»

Я повторювала своє прохання знову і знову, збившись із рахунку, і вже майже здавалася, коли знову відчула те саме, що на березі озера — хтось входив у мою свідомість. Але цього разу я не відчула болю чи холоду, навпаки — тепло…

Ніжний жіночий голос заговорив до мене, і я побачила Її — неймовірно красиву, струнку, з волоссям кольору золота, що блищало, як сонце. Очі — як небо, такі ж голубі. Я відкрила рота від захвату. Це була Вона — Богиня Фрея! Я одразу впізнала Її. В голові відлунали всі знання, що я старанно вивчала про Старий пантеон Богів.

Богиня Фрея.

Основна стихія — вогонь.

Додаткова — вода.

Колір — золотий.

Тотемна тварина — кішка.

Магічні знаряддя — соколине оперення, рукавиці з котячого хутра, намисто Брисінгамен.

Вид діяльності — любов, війна, чаклунство (сейт).

Руни — Феху, Перто, Ингуз, Хагалаз, Беркана, Лагуз.

Фрея отримує частку воїнів, полеглих у битвах, і має право вибирати першою. Вона їздить на колісниці, запряженій двома білими або сірими кішками. Покровителька вельв. В наші дні допомагає проклинати тих, хто знущається з кішок…

— Говори. Що ти так слізно просиш уже годину?

— Я кликала Норн… Щоб просити допомоги…

Я почала говорити якусь нісенітницю, та Богиня подивилась на мене так, ніби я — нікчемна комашка.

— У якому ж ти цікавому місці… Невже Гель знову хоче вийти на прогулянку зі свого похмурого царства? Дивлюсь, уже й енергетів знайшла, і підготовка до ритуалу майже завершена. А ти хочеш вижити?

— Я не за себе прошу… Я бачила майбутнє, знаю, що має загинути…

— Твій коханий? Хочеш врятувати його?

Вона засміялася. І щось підказувало мені, що вона все прекрасно знає. Просто знущається — бачить, як я тремчу, ледь не плачу… і сміється.

— Не в моїх правилах втручатися в земні справи. Та… не хочу, щоб Гель раділа. Тому допоможу. Трішки. Допоможу вибратись звідси.

— А Лісандеї? Тарії? Без них я не піду!

Вона знову засміялася.

— Можеш взяти, як хочеш. Мені — байдуже. Та одне «але».

Я з острахом подивилася на Богиню. Що ж вона за це захоче?

— Не бійся так. Смерті твоєї я не хочу. Та ти служитимеш мені. Відродиш культ на мою честь.

Я задумалася. Наче в мене був вибір…

— Так. Як скажете.

— Ваші охоронці заснуть. Не чутимуть, як ви пройдете. Для всіх у підземеллі ви станете тінями — аж поки не вийдете під промені місяця. А тепер — іди. І пам’ятай свою обіцянку.

Фрея розчинилася, ніби її й не було. Я піднялася — ноги затерпли, боліли, та я йшла.

— Лісандея, Тарія! Сьогодні ми виберемось звідси! — посміхалася я і рвалася вперед. Я мала попередити Лексіана. Знаю, що він упертий. Та я втримаю його.

Спочатку вони мені не повірили, поставилися скептично до моєї розповіді, та все одно пішли за мною. Коли ми дісталися виходу, шакали спали — мирно посапували. Ми мовчки, з переможними виразами облич, попрямували далі.

Вузьким темним отвором у скелі ми просувалися повільно. Лісандея створила магічні вогники, та йти вгору було важко.

За годину ходьби ми нарешті дісталися підземелля Академії. Мабуть, з іншої сторони, бо вівтаря не було. Лише велике кам’яне приміщення. За ним — шум, голоси, звуки, наче хтось б’є молотом по скелі. Кілька виходів.

— Куди нам? Як вибрати правильний шлях? — озирнулася Тарія.

— Кері, обирай ти. Завдяки тобі ми тут, — мовила Лісандея.

Я розгубилась. Вибрала навмання, відчинила двері — і на мене стрибнула сіра кішка з золотим нашийником. Вона підійшла до інших дверей.

Я довірилась кішці. Закрила одні двері й відкрила ті, біля яких вона стояла. Коридор був недовгий, і ми рушили вперед. Кішка нас не покидала, йшла поруч. З нею мені було спокійніше.

— Це підвал Академії Стихій! — зраділа Тарія.

Ще трішки — й ми вийшли з підвалу. І я не зрозуміла, де ми.

Кругом усе біле, під ногами — льодяна кірка, повітря холодне, морозне. Я відчула запах гарі… щось чи когось підсмажили. Мені стало страшно. Я нічого не розуміла — що тут відбулося?

Я глянула на небо. Повний місяць світив прямо на нас. Ми почули голоси. Кішка пішла в бік дерев. Ми — за нею.

Вона привела нас до високого цегляного паркану, що оточував Академію.

— Тут є таємний прохід, — мовила Тарія й створила прохід просто в суцільній цеглі.

— Ходімо швидше! — покликала Лісандея.

Мене мучила цікавість. Що ж тут трапилось?

— Ви йдіть, я на хвилину.

— Кері! — озвалася Тарія.

Та я не слухала. Підбігла до дерева біля паркану й почала дертися вгору. Захекана, обдерта, бо на дереві виявилися колючки, я дісталась досить високо, щоб бачити центральний вхід до Академії й подвір’я.

Я прикрила рот рукою. Побачене лякало.

Подвір’я не існувало — лише суцільні руїни, тріщини, обгорілі дерева, частини тіл… усе чорне й знищене.