Розділ 28.

Лексіан

Академія була оточена нашими людьми. Навчання скасували, та адепти все одно бродили подвір’ям, наче нічого не сталося. Нерозумні. Повідомили ж про надзвичайний стан!

Аріленну Аргаріус відправив додому. Професор Торсон продовжував працювати з рунами в підземеллі, та нічого нового не сказав. Гвардійці з Марени — досвідчені бойові маги, навчені особисто Аргаріусом. Вони одразу зайняли позиції на території Академії й у самому підземеллі — чітко, як за підручником, у випадку критичної загрози.

Люди Інваріуса також оточили периметр, та я їм не довіряв. Час ішов, а нічого не відбувалося. Мене розривало зсередини. Я не можу сидіти, склавши руки. Хочеться хоч комусь натовкти пику.

Був день, але якось непомітно над Аланією зійшла темрява. Сонце зникло за хмарами, що тут — рідкість. Спершу я не звернув увагу. Подумаєш, хмарки… Та подув холодний вітер, а слідом почулось виття шакалів. Туман повз низом, і світ став сірим, неприродним.

Це виття… моторошне, неприродне, дике. Я, звиклий до жахіть, відчув, як тіло покривається мурахами. Хотілося затулити вуха, змусити тварюк замовкнути.

Усі були напоготові. Я міцно стиснув меч, проговорив закляття — і клинок загорівся. Вогонь — найкращий захист від нежиті. Інші наслідували мій приклад — за мить усе подвір’я Академії світилась живим полум’ям.

Я стояв біля входу в підземелля. Повз мене не пройде жодна тварюка.

Перша атакувала. Велике, бліде, з очима як дірки в ніч. Я одним рухом відрубав йому голову. Друга — я вдарив Арканом смерті, накрив закляттям потойбічних сутностей. Воно розсипалося в попіл.

Не встиг я віддихатись, як двоє шакалів уже заходили з боків. Я виставив магічний щит і кинувся вперед, не даючи їм ані секунди переваги. Одного розітнув мечем, іншого добив закляттям. Озирнувся — світла стало менше…

— Лекс! Усе добре? — Аргаріус наблизився, задиханий, але цілий.

— Так.

— Не розслабляйся. Це тільки перша хвиля. Далі Зіандр з магами.

— Якими магами?

— Одна зі старших родин засновників Аланії підтримала Зіандра. Вони переховують його.

— Прекрасно, — я скривився. — Просто ідеально.

До нас приєдналися Ксен та Інваріус. Я кинув на того останнього швидкий погляд. Не розумію, що він зараз відчуває. Адже батько може з’явитись будь-якої миті. І що тоді? Чи вистачить йому духу вдарити?

Я не вірю, що він зможе. Надто благородний. Надто правильний. У нього навіть обличчя — ніби викарбуване з гідності. Зіандр такого не заслуговує.

— Збираємось! — скомандував Аргаріус. — Аркан Сили, колективно.

Маги наближалися. Зіандра з ними не було.

Ми підняли руки, прикликали силу, вклали її в Аркан і спрямували на ворогів. Вибух світла, частина енергії розбилась об щити, але решта вдарила — нищівно, рішуче. Деякі маги просто впали. Інші, повітряники, левітували — вціліли.

Я вже подумав, що ми перемогли. Та дарма.

— Аргаріус! Я саме тебе чекав! — З неба, мов хижий птах, опустився Зіандр. Його плащ розвивався, а погляд блищав темним вогнем. — Все склалося краще, ніж я думав!

Підняв руки. Маги, що лежали мертвими, підвелися. Наші полеглі — теж. Всі поповнили його армію.

Це було неможливо. Він — повітряний маг. У нього немає сили оживляти мертвих. Але… Аріленна ж казала. Йому допомагає Гель.

— Сину! Ти не з тієї сторони!

— Ні, батьку. Це ти зробив неправильний вибір!

Очі Зіандра почорніли ще більше. Богиня явно впливає на нього. І це погано.

Наші вцілілі зібралися. Армія мертвих рушила на нас.

Меч у вогні — марна ілюзія захисту. Це були наші друзі, товариші, знайомі… Але зараз — ніщо. І вороги.

Інвар кинув нам пляшечки з гранулами.

— Позичив у лабораторії вогню!

Ми діяли миттєво — активували щити, кинули гранули. Вибух. Вогонь. Пекло. Все горіло. Все, крім страху.

Та потім — вітер. Крижаний, болісний. Погасив полум’я. І тих, кого ми щойно знищили, знову було повно. Я вже не розумів — вони живі? мертві? оживлені? Це вже не мало значення.

— Є ідеї, як убити тих, хто не вмирає? — Ксен гірко розсміявся. Нікому не було смішно.

— Треба вбити Зіандра! — вигукнув Аргаріус.

— І що? Усі просто розсиплються? — Ксен знову.

— Можливо…

Але говорити було ніколи. Бій почався. Усе перетворилось на криваву бійню. Рубав, колов, тікав, атакував. Швидкість — головне. Наші мечі — з чорної сталі, вивірені до грама, створені під нас. І все одно… Надто багато ворогів.

Кров летіла в повітрі, на землю, обличчя, лід червонів. Я знищив останнього, піднявся в повітря. Де Зіандр?

Побачив. Аргаріус уже атакував. Я пішов згори, він — знизу. Але… Зіандр усе передбачив. Захистився. Потужний бар’єр. Я проговорив закляття деактивації:

— Аренде де лар! … Аренде де лар!!

Нічого.

Він знову нападав. Аргаріус відбивав. І навіть почав переважати — кілька точних ударів, кров…

Раптом — вібрація. Земля затремтіла. Пішли тріщини. І провалилась.

Я піднявся вище, шукав своїх. Побачив, як Аргаріуса придавив камінь — кинувся на допомогу, але…

Мене почало тягнути. Ні, не просто — мене виривала якась сила. Чужа. Нестримна.

Мене безповоротно тягнули у підземелля, по дорозі я тримався руками за все що потраплялось на шляху... І удар! Зі швидкістю мене вдарило до скали у підземеллі…