Розділ 27.

Аріленна

Інваріус із Ксеном привели мене й професора Торсона до Академії Стихій. Величезна споруда, велична й сувора, але часу на роззиряння не було — справи кликали.

Ми спустилися в підземелля. Знову підземелля… Що ж це за проклята традиція? Невже всі злочини та незрозумілі явища п’яти королівств неодмінно повинні відбуватись саме під землею? Я ненавиджу підземелля. Особливо після того, як Каасен тримав мене там ув’язненою.

Щойно моя нога торкнулась кам’яної підлоги, як по всьому тілу прокотилася хвиля холоду. Агресивна, чужа енергетика пронизала мене наскрізь. Шкіра вкрилася мурашками. Тут усе кричало про смерть…

Та я не дозволила собі й слова скарги — не після того, як побачила свого чоловіка. Алтеріан стояв біля скелі, похмурий, задумливий. Щось уважно розглядав, навіть не помітивши нашого приходу.

— Алтеріан! — озвалась я.

Він обернувся. Його очі спалахнули спершу радістю, а вже наступної миті — ярістю. Проте підійшов, обійняв, поцілував.

І кинув погляд на Ксена.

— Орис привів сюди Аріленну. Це все він!

— Що з Кері? І з іншими адептами, що зникли? — запитала я, дивлячись йому в очі.

— Арі, думаю, з ними все добре. Поки що. До п’ятниці — точно.

Я хотіла ще щось сказати, та слова застрягли в горлі. За спиною Алтеріана я побачила те, від чого кров застигла в жилах. Люди. Поховані в скелі. Їхні обличчя застигли у виразі болю й жаху…

Я прикрила рот долонею й різко відвернулась.

— Арі, не дивись туди…

— Зі мною все нормально, — збрехала я, ковтаючи сльози.

До мене підійшов Лексіан. Він був втомлений, але найбільше в ньому кидалась в очі тривога.

— Лексіан, я хочу допомогти. Кері — моя подруга. Я… я хочу її знайти. Я хочу, щоб усі були живі. Мені вже набридла ця нескінченна смерть…

— Я знаю, Аріленно. І знаю, що по добрій волі ти не підеш. Тому даю тобі час до вечора — разом із професором спробуйте розшифрувати руни. А потім… ти поїдеш додому, — мовив Алтеріан твердо.

Я не сперечалась.

Наступні пів години Інваріус розповідав усе, що йому було відомо. Ми з професором слухали уважно. Торсон, здавалось, ледве тримався на ногах — обличчя бліде, подих важкий. Він був простою людиною, не магом, і не молодим.

— Професоре, з вами все в порядку? — запитала я, трохи стривожено.

— Так, Ваша Величносте…

— Називайте мене Аріленною.

Ми почали з огляду підземелля згори донизу. Руничних написів було безліч: і формули, і писемність, що розповідала про Богиню Гель. Ми все ретельно записували, класифікували.

— Аріленно, ви володієте магією рун, а я — ні. Я всього лиш людина, яка присвятила життя їх вивченню. Я можу надати всю теорію, але не відчути силу. Тому дуже важливо, щоб біля кожної руни ви фіксували свої відчуття: активована вона чи ні, яким способом — стихіями, кров’ю, — яку енергію несе, яку програму закладено, — пояснив професор.

— Я зрозуміла. Я це зроблю.

— Я міг би зробити це сам, але… часу в нас обмаль.

Найважче було працювати біля вівтаря. Смерть, що в’їлася в камінь, стискала горло.

Я не знала, скільки часу минуло. Здавалося — миті. Коли ми вийшли надвір, я вдихнула свіже повітря й опустилась у крісло, яке подав мені Алтеріан.

— Розповідайте, — звелів він.

Поряд стояли всі: Алтеріан, Лексіан, Ксен, Інваріус і професор Торсон.

Першим заговорив професор:

— Гель — «та, що обіцяє горе». Богиня підземного світу — Гельгейму. Вона дочка Локі й велетки Ангрбоди, сестра чудовиськ Фенріра та Йормунганда. Живе в залі Еліуднір, її слуги — Ґанґлаті та Ґанґлот. Біля входу в її царство вартує Гарм — гігантський пес.

Правителька Гельгейму — велетка. Одін кинув її туди й дарував владу над дев’ятьма світами, щоб давала притулок усім загиблим від хвороб чи старості. Її обличчя наполовину чорне, наполовину тілесне. Вона жорстока й пригнічена.

Гельгейм — це місце з високими стінами, залізними воротами, де голод — їжа, а фіранки — блискучі. Це єдиний опис Гель, знайдений у храмі, що зберігся в Марені.

— Це ви прочитали на каменях у підземеллі? — перепитав Ксен із притаманною йому прямотою.

— Ні, це загальнодоступна інформація, яку вивчає кожен адепт факультету Рунології в Академії Аргаріуса, — уточнив Торсон.

— Добре, освіжили пам’ять. А тепер скажіть, що знайшли в підземеллі, — втрутився Алтеріан.

— Не всі руни вдалося перекласти — деякі мають невідоме походження. Але загалом описано ритуал передачі енергії. Для нього потрібні три енергети жіночої статі і один маг — чоловік. Є також опис підготовки жертв, але його не вдалося перекласти повністю за такий короткий час. Та найважливіше — жертви мають добровільно погодитись на участь у ритуалі.

— Добровільно? — перепитав Лексіан, злякано насупившись. — Тобто жертви мають самі себе вбити?

— Так, містер Авега, ви все правильно зрозуміли. — Професор Торсон перевів погляд на мене. — Аріленно, розкажіть далі ви.

— А це ще не все? — Лексіан злегка скривився, і в його голосі пролунав ледь вловимий неспокій.

Його поведінка насторожила. Він був надто стриманим, надто зосередженим, і я зрозуміла — щось він приховує. Щось особисте й дуже важливе. А для мага такого рівня емоції не характерні, якщо їх не стримують навмисно.

— Ви, мабуть, помітили, що у підземеллі є руни, що світяться, і ті, що ледь видніються? — почала я спокійно, хоча думки вихором неслись. — Руни, які світяться, наповнені енергетикою смерті. Біля кожної з них зазначено, як саме її активувати. Верхній ряд — звичайне вбивство, другий — смерть із жорстокістю, третій — смерть від кохання. Щоб активувати наступний рівень, потрібна магічна сила, забрана в іншого мага.

— Тобто кожну руну потрібно активувати окремо, а не весь ряд разом? — уточнив Алтеріан.

— Саме так. І щоб провести ритуал у п’ятницю, усі руни мають світитися. Жодна не може залишитися пасивною.