Розділ 26.

Кері

Лісандея показала мені вихід. Прохід, який охороняли шакали — ті самі, що притягли мене сюди.

— Лісандея, а як вони нас сюди доставили? — запитала я, не зводячи з них очей.

— Перенесли порталом. Але поки що можеш їх не боятись. Вони до нас не підходять близько.

Я розглядала все навколо, кожен закуток, кожну деталь — відчайдушно бажаючи знайти спосіб утекти. Але найбільше мене тягнуло до води.

Я підійшла ближче. Шум був неймовірно гучним, заглушав думки. Вода — чорна, глибока, непрозора. Нічого дивного, враховуючи, де ми перебуваємо.

А де саме ми? За словами Лісандеї, ми під Академією. Але це не сам Гельгейм, бо ми живі. Виходить, світ мертвих — під нами. А ми… ми як ключ. Ключ, що відкриє двері.

Голова розболілася від думок. Шлунок стискався від голоду. Я сіла на землю біля води, обійнявши себе руками.

— Кері, тобі треба відпочити і поїсти. Ходімо, — м’яко мовила Лісандея.

Вона провела мене до кам’яної кімнати. Тарія принесла їжу — нехитру, але поживну.

Та я не могла зосередитися. У пам’яті знову й знову спливало те видіння, яке показали мені Норни. Смерть Лексіана. Його обличчя. Його голос. Його дотик. І жах, що проймає до кісток.

Мені хотілося кричати. Я маю щось зробити. Що завгодно. Але я не можу просто сидіти й чекати, поки жах стане реальністю.

У тиші підземелля раптом пролунав глухий, моторошний звук — рик, що змусив мене здригнутися. Земля під ногами ледь тремтіла.

— Що це?.. Або — хто?.. — прошепотіла я, дивлячись на Лісандею й Тарію.

— Правительці підземного царства служить Гарм, — відповіла Тарія. — Величезний пес, який охороняє вхід до Гельгейму. Це, звісно, лише легенда… Але ми вважаємо, що це він.