Розділ 24

Лексіан

Я не знаю, як дожив до ранку.

У палаці — порожньо. Зіандра там не було, як і жодних слідів Кері чи інших адептів. Всі сліди — в нікуди.

— Лексіан! — голос Алтеріана лунав грізно. — Міг одразу повідомити, що ситуація настільки критична!

— Я думав, що впораюсь сам… — відповів я. — Та й у тебе своїх справ вистачало. Але по правді — ситуація катастрофічна.

Алтеріан хмикнув і зупинився посеред кімнати, змахнувши рукою.

— Невже є ще щось, чого я не знаю? Мало того, що Зіандр хоче заручитися підтримкою Богині Гель, щоб знищити Марену? А тепер, як усе чудово склалося — ми самі послали до нього дівчину-енергета, яку він роками шукав! І, що найцікавіше, ця дівчина — Кері, подруга Аріленни! Просто чудово! Краще не придумаєш!

Я чув його тираду, і мовчав. Та одна річ все ж не давала мені спокою. Я мусив сказати, навіть якщо цього не хотів.

— Алтеріане… здається, я знаю, що сталося з твоєю матір’ю.

Він завмер, ніби хтось натиснув паузу.

— Говори. Усе.

Я зітхнув.

— Інваріус… спадкоємець Зіандра. Він розповів Кері про плани свого батька. Але почав із початку. Тридцять дев’ять років тому Зіандр зібрав кращих учених із п’яти королівств. Серед них була твоя мати — Лісандея з Еарандеї. Під час досліджень виявилось, що для Богині Гель потрібна не проста жертва, а сильний енергет. І, як з’ясувалось, Лісандея підійшла. Вона дізналася — і втекла. У Марену. Одружилася з твоїм батьком. Народився ти. А Зіандр її знайшов…

— Що далі?

— Не знаю, — зізнався я тихо.

Настала мовчанка. Кожен думав про своє. А я — про ці чортові збіги. Знову. І знову. Все впирається в руни. У богів. У магію. Аріленна була б не зайвою, якби…

— Лексіане, не дивись так, — перебив мої думки Алтеріан. — Я не втягуватиму Аріленну в це. Надто небезпечно. Я просто знайду цього сина змії й придушу голими руками — перш ніж він встигне щось сказати.

Двері прочинились. Зайшли хлопці — усі в повному складі. Разом з ними — Інваріус. Аргаріус подивився на нього… м’яко кажучи, без захоплення.

Та монарший етикет не дозволяє показувати справжні емоції, отож Інваріус підійшов і схилив голову:

— Ваша Величносте. Вітаю в королівстві Аланія.

Повірити не можу, що він справді це сказав. Ксен, звісно, розреготався — ну в кого, як не в нього, поваги ні до кого немає.

— Де твій батько? — коротко запитав Аргаріус.

— Не знаю.

— То поясни мені, — голос його став ще гострішим. — Чому ти нам допомагаєш?

— Бо я… кохаю міс Амільтон.

Я прикрив очі рукою. Не бачу. Не чую. Можна я просто зникну?

— Кері? — перепитав Аргаріус.

— Кері — наречена Лексіана, — не забарився з коментарем Ксен.

Аргаріус зробив вигляд, ніби щиро здивувався.

— Як багато я пропустив! Треба ж таке. Лексіан, коли ви встигли заручитися? Я ж тебе наглядачем послав, а не на романтичні пригоди.

— Та через декого в мене цього особистого життя й не залишилось, — кинув я у відповідь.

— З цим розберемось пізніше. А зараз — головне. Треба знайти Кері, знайти Зіандра, знайти тих адептів, яким, можливо, ще пощастило вижити. І, скажіть мені, невже ви троє не змогли встежити за простими адептами?

Тон у нього був холодним. Ми мовчали. Що тут скажеш?

— І так… Інваріус, продовжуй.

— Я не підтримую прагнення батька помститись Марені, — спокійно промовив той. — І не підтримую його союзу з Гель. Я не єдиний — більшість впливових родин Аланії хочуть його зупинити. Я тут, щоб уникнути війни.

— Ясно. Обіцяти нічого не можу.

— Може, перейдемо вже до дій? — не витримав я. — Чи будемо й далі вести світські бесіди?

— Я йду в Академію. До порталу. Думаю, Зіандр десь поблизу. Саме там він принесе жертву Гель. До речі, чому він досі цього не зробив?

— Бо чекає на повний місяць, — відповів Інваріус. — Усі попередні жертвоприношення відбувалися саме тоді.

— Логічно. — Аргаріус звів брови. — А коли в нас повний місяць?

— У п’ятницю. Через два дні, — відповів Орис.

— До речі, Орис, — в голосі Алтеріана з’явився крижаний тон. — Ще раз покинеш Міністерство без дозволу — відправлю тебе в найвіддаленішу охоронну фортецю. Зрозумів?

— Так, — буркнув Орис.

— Я пропоную, — озвався я, — щоб Інваріус відправився в палац і перебрав обов’язки батька на себе.

— При живому королі? Це — переворот.

— При таких обставинах це — єдиний розумний вихід. Якщо Зіандр реалізує свій план, то військова сила Аланії йому підкориться. Він — король. А якщо ти перехопиш трон, можливо, уникнемо кровопролиття. Залишиться тільки зупинити Зіандра.

— А що, якщо він таки здійснить ритуал? — запитав Ксен.

— Цього не буде! — відповів я твердо.

— Так, звісно… Але припустимо…

— Я вже сказав!

— Не недооцінюй супротивника, Лексіане, — спокійно кинув Аргаріус.

— Батько не посвячував мене в такі подробиці, — тихо додав Інваріус.

***

Ми блукаємо підземеллям Академії Стихій уже третю годину. На стінах, у самих стінах, на підлозі й особливо на вівтарі — безліч рун. Одні світяться, інші — майже зникли, ледь видніються у тьмяному світлі. Та як їх розшифрувати? Підземелля порожнє. Жодної душі, жодного документа, жодної книги. Ні натяку на те, що тут хтось працював. Зіандр усе продумав. І план, схоже, склав задовго до нас.

Ректора вбито — щоб ми нічого не дізналися. А все цінне, усе, що могло хоч якось допомогти, вивезено або знищено.

— Лексіан! Іди сюди! — гукнув Аргаріус.

Я наблизився — і застиг. Перед нами відкрилась моторошна картина: у скелі — в прямому сенсі слова — були вмуровані люди. У білих халатах, у робочих формах, у магічних мантіях. Їхні тіла зрослись із каменем, стали частиною скелі. А обличчя… Обличчя говорили самі за себе — жах, страждання, біль, і щось більше. Безмовний крик.

— Ого… — протягнув Ксен. — Та він просто монстр. І це при тому, що всі на Каасена наговорювали…