Розділ 23.

Кері

Я прокинулась під шум води. Гучний, нестерпний, від якого закладало вуха й віяло сирою прохолодою.

— Прокидайся… — чийсь шепіт ледь долинав крізь гуркіт.

Я розплющила очі й побачила жінку. Вона мала темне, довге волосся, що хвилями спадало на плечі, й сіро-голубі очі.

— Хто ви? — голос мій зривався, доводилось кричати, щоб почути саму себе.

— Я Лісандея. А як тебе звати?

— Кері.

Я піднялась і обійшла її, намагаючись зрозуміти, звідки цей страшенний гуркіт. Побачене змусило завмерти — переді мною здіймався гігантський водоспад, що з неймовірною силою обвалювався вниз. Потік здавався нескінченним.

— Що це за місце? — спитала я, притримуючи волосся, яке розвіювалося від сили води.

— Не підходь близько, ти ж людина! Це підземна річка, що тече в царство мертвих — Хельгейм.

— Отже, ми теж у підземеллі?

— Так. Під Академією Стихій.

Я уважно подивилась на жінку. Її ім’я…

— Ви — Лісандея Аргаріус?

— Так. Звідки ти знаєш?

— Я знайома з вашим сином.

Почувши слово “син”, вона повільно присіла й заплакала. Я опустилась поруч, намагаючись її заспокоїти. Було боляче навіть уявити, скільки страждань за цими сльозами. Жити в ув’язненні. Не бачити власної дитини.

— Лісандея, не плачте. У нього все добре. Він став королем Марени. І одружився з чудовою дівчиною — Аріленною. Вона моя подруга дитинства. Людина, як я… Але з великим, добрим серцем.

— Королем? Але як? А Каасен?

— Загинув у поєдинку.

— Мій син… одружився… А я тут. — Вона провела долонею по очах. — Кері, а як він виглядає? Я бачила його ще немовлям.

— Він дуже схожий на вас.

Я зітхнула, а потім обережно запитала:

— Лісандея… а де мої друзі?

— Сюди не можуть зайти сторонні.

— А що це за місце?

Вона повела мене до кам’яного покою, схожого на кімнату в гробниці. У ній сиділа ще одна жінка — з темною шкірою й розкосими очима. Вона явно була з королівства Саларія.

Вони почали розповідати.

— Я була дуже юною, навіть молодшою за тебе, — почала Лісандея. — З роду, наближеного до короля. Я захоплювалася наукою, алхімією, і мене цікавили Старі Боги з королівства Марена. Коли почула, що в Академії Стихій шукають науковців, то не вагалась — втекла з дому. Батько позбавив мене спадку, але мені було байдуже. В Академії я працювала з п’ятнадцятьма вченими з п’яти королівств. Ми швидко зрозуміли, що це за місце. І Зіандр, навіть тоді ще молодий, уже був одержимий. Він захотів використати прохід до Гельгейму для зв’язку з богинею. І почав приносити жертви.

Лісандея зітхнула важко.

— Усе було марно. Аж одного фатального вечора я, з простої цікавості, спробувала ритуал передачі енергії… Земля затремтіла. Утворився прохід. Я налякалась і втекла. Принаймні, тоді мені так здавалося. Я не повернулась додому — боялась. Замість цього вирушила до Марени. Там познайомилася з Бартером Аргаріусом, ми покохали одне одного. Його родина мене не прийняла — через мій статус. Навіть король Каасен втручався. Урешті-решт, ми з Бартером оселились у фортеці на східному кордоні. Там народився мій син… Алтеріан. А потім прийшла війна. Зіандр підкупив кельгенів, і вони напали. Я бачила, як Бартер вирушив у бій… А ми з жінками й немовлятами сховалися. Та не допомогло. З’явилися шакали. Білий іній… холод… І я — тут. Зіандр приходить іноді. Розповідає про свої плани. Про Велінду… свою сестру, яку навмисно одружив із Каасеном, щоб вона наглядала за моїм сином.

Я слухала, мов зачарована.

— Навіщо? Чому він тримає вас тут?

— Скоро ти все зрозумієш.

— А мене звати Тарія, — сказала інша жінка. — Я викладала стихію вогню. Все було добре, доки не з’явились шакали. Тести… енергетика… Я підійшла. І все. Вже двадцять три роки тут.

— Кері, — озвалася Лісандея. — Ти остання. Для ритуалу Богині Гель потрібні три добровільні жертви з сильною енергетикою та низькими вібраціями.

— Добровільні? Але ж я… я не добровільна! Я тут не по своїй волі!

— Ми всі зараз — не по своїй. Але коли настане час ритуалу… Зіандр знайде, як змусити. Він обіцяв мені повернути чоловіка, який у полоні в Гель. І пообіцяв не чіпати мого сина. Добре, що він у безпеці, в Марені…

Я вагалась. Сказати їй? Чи ні? Та вона мала знати.

— Лісандея, Аргаріус має прибути зранку.

— Ні… Тільки не це! Кері, він сильний маг, але Зіандру допомагатиме Гель. Вона завершить ритуал, який я випадково розпочала…

— А в мене сестри! І Зіандр уб’є їх, якщо я… — Тарія не витримала й заплакала.

Я розуміла її. І я також піду на все, щоб урятувати тих, кого люблю.

— Тому так, — прошепотіла я. — Зіандр усе продумав. Із полонених ми самі станемо «добровільними» жертвами.

— Коли ритуал?

— У повний місяць, — відповіла Лісандея. — Уже цієї п’ятниці.

— А ви намагалися втекти?

— Звісно. Та прохід стережуть шакали…

— Невже ми просто сидітимемо й чекатимемо?..