Розділ 22.

Лексіан

У ресторації ми випили по чарці міцного віскі з льодом. Розговорились. Інвар виявився не таким уже й поганим — говорили про Академії, про політику в королівствах, навіть про плани на майбутнє. Танці закінчилися, повернулися Ксен і Орис. Ксен, як завжди, сипав історіями про танцівниць, із якими він буцімто був “близько знайомий”. Його жарти змусили усміхнутися навіть Інвара.

— Лексіан, я залишив кількох своїх людей біля твого дому. Кері не повинна потрапити до батька, — промовив Інваріус з серйозним поглядом.

— На будинку стоїть потужний захист, тому…

Замовк. Саме в цю мить я відчув. Сигнал. Хтось намагався зламати магічну систему охорони.

Я різко підвівся.

— На будинок напали!

Миттєво — ніби за сигналом — усі отверезіли. Без слів вилетіли з ресторації. За кілька хвилин ми вже були на місці.

Першими побачили тіла — люди Інвара лежали без ознак життя. Далі — мої люди, прислуга. Усі вбиті. Рани були глибокі, рвані, схожі на сліди від лап або химерної зброї.

— Шакали, — сказав Інвар тихо. — Змінена нежить.

Та мені було байдуже до класифікації. Я біг. Біг угору, до сходів. До Кері.

Аж раптом щось вирвалось з тіні — шакал. Відкинув мене з такою силою, що я з глухим стогоном вдарився об стіну. Холод — пронизливий, як лезо, магічний, неприродний — вдарив у тіло разом із ударом.

Я згрупувався, не втрачаючи ні секунди, й вивільнив Аркан смерті, який тримав напоготові. Перестрибнув через уже мертву нежить — і влетів у кімнату.

Порожньо.

Кімната Кері — порожня.

Наступна — так само.

І ще.

Іще.

Порожнеча. Тиша.

Паніка накрила мене з головою. Готовий битися, вбивати, палити дощенту…

Та не готовий до цього.

До невідомості.

Я не знаю, де Кері.

Не знаю, чи вона жива.

І ця думка — вона вбиває мене повільніше, ніж будь-яка рана.