Розділ 21.

Кері

Після почутого в кабінеті я зрозуміла — моя думка знову нікого не цікавить. Вони пішли до ректора, а я сиділа в кріслі без сну, переглядала конспект із рунології. Тихий стукіт — і двері відчинилися, ще до того, як я встигла щось відповісти. Зайшли Рідна, Карін і Ард.

— Не спиш? — запитав Ард.

— Не сплю, — кивнула я.

— Кері, ми хочемо знати правду. Навіщо король Зіандр це все робить? — Ард подивився прямо у вічі.

— Я не можу вам розповісти… Це не моя таємниця.

— Йому потрібна ти. Ми не дурні, й самі все розуміємо, — Карін стиснула кулаки.

— Так… Королю потрібна я…

— Але навіщо ти йому здалась? — у голосі Рідни вчувалася паніка.

— Рідна, ми ж домовились — без образ, — обережно зауважила Карін.

— Я стараюся! Але це все через неї! Спочатку Сейра, потім Даріан… А хто наступний? Я? Ти? Я не хочу помирати!

Я мовчки слухала Рідну. Вона була налякана, розгублена, знервована. Її слова били боляче, та я не тримала образи. Вона не зла — просто злякана.

— Я не хочу, щоб хтось постраждав. Але… я не знаю, що зробити.

— Може, подумаємо разом? — запропонував Ард.

А про що тут думати? Ми — прості люди. Без магії. Без впливу. Зіандр — король. Маг. Ми — в його королівстві, ще й зв’язані магічними контрактами. Знала б я наперед, що все обернеться саме так… Я б ніколи не погодилась на цю практику. Та я була така щаслива, коли дізналась, що їду до іншої країни…

— Я знаю, як нас врятувати! Віддати королю те, що він хоче! — раптом вигукнула Рідна.

Я не злилася. Навіть після її наступних слів, вимовлених у гніві. Вони просто пішли. Не знайшли іншого рішення. А я так і залишилася — лежати, думати. Про Лісандею. Вона ж також підійшла Гелль… Але чому?

Я не могла повірити, що саме я — енергет, який підходить Богині мертвих. В сотий раз намагалася знайти пояснення, й усе марно. Між мною і Лісандеєю, матір’ю короля Аргаріуса, не може бути нічого спільного. Не може. І все ж… Як їй вдалося втекти від Зіандра? Чи жива вона? Може, Алтеріан знає більше?

Раптом будинок здригнувся. Гуркіт. Наче хтось вдерся всередину. Мене пройняв холодний страх.

Я вискочила з кімнати й кинулась до Рідни. Слідом прийшли Ард і Карін.

— Що це було? — я ледве вимовила.

— Уявлення не маю… Може, це містер Авега повернувся? — припустила Карін.

Та наступний гуркіт був голоснішим. І ще — звук скла, що розсипалося.

— Хтось зламав магічний захист будинку! — Ард роззирнувся.

— Нам потрібна зброя! — Карін кинулась до шафи.

Ми почали гарячково шукати хоч щось, аби захиститися. У кімнаті Рідни було обмаль речей, придатних для цього.

— Нас усіх уб’ють!

— Рідна, замовкни! Не клич біду! — гаркнув Ард.

І раптом стало холодно. Різко. Безповоротно. Я тремтіла, намагаючись не стукотіти зубами. Ми стиснулися вкупі, наче це могло нас врятувати. Усі боялися.

Мороз, немов жива істота, повз через двері, огортав стіни, речі, повітря. Наше дихання стало білими клубками. Двері відчинилися із жахливим скрипом.

Увійшла… істота. Біла. Зігнута, лапи з довгими пазурами, виблискуючими від холоду. Слідом — ще одна. І ще.

Я завмерла.

Друга істота мала місцями оголені кістки, а її погляд — мертвий. Вони не були живими. Вони просто виконували наказ — мага? Некроманта?

Монстри повільно наступали. І здавалося, вони насолоджуються нашим страхом.

І тоді — гуркіт. Крики знизу. Я почула голос Лексіана. Іскринка надії спалахнула в мені. Одна з тварюк залишила кімнату. Почувся рев, тріск, чоловічі голоси.

Мені було важко дихати. Наче повітря згущувалося, мороз скував легені. Я опустилась на коліна. Світ розпливався перед очима. Вони заморожували повітря…

Останнє, що пам’ятаю — я втрачала свідомість, поверталася до тями, знову падала в темряву…